П’ятнадцять років тому, 8 серпня 2008 року, розпочалася російсько-грузинська війна, що фактично стала генеральною репетицією подальших агресивних дій кремля проти нашої країни – анексії Криму і створення сепаратистських анклавів на Сході України у 2014 році, повномасштабного військового вторгнення у лютому 2022 р.
Про це багато хто говорив з політиків і політологів ще тоді, коли расистські танки стояли під Тбілісі, попереджаючи – ви будете наступними. «Росія розпочала в Грузії війну за встановлення нового світового порядку. Грузія – це перший етап, і водночас пробна куля. Демократичному світові кинуто виклик, не менш небезпечний, аніж політичний іслам. Якщо Захід проковтне пігулку і пробачить Росії грузинську війну, вторгнення «миротворчих танків» в Україну стане лише питанням часу, – писала «Українська правда» 12 серпня 2008 р.
На жаль, пророчі голоси залишились не почутими. Мовляв, Україна не тільки не росія, як констатував тодішній президент Кучма, але й не Грузія. Наш військовий, людський і ресурсний потенціал незрівнянно вищий, не наважиться путін на таку безглузду авантюру. Навіть за лічені дні до вторгнення, у лютому 2022 року ми чули подібні тези від представників вищої влади України. Як не згадати обіцяні гарантом травневі шашлики… За злою іронією, ця страва – під назвою мцваді є однією з основних для традиційної грузинської кулінарії.
Як бачимо, бункерний дідо не чекаючи травня наважився на чергову спробу розпалити вогонь війни для приготування шашлику по-українські. Не зважаючи на те, що здоровим глуздом і логічним розрахунком таке рішення, звичайно, і не пахне. Як сказав поет, ні умом расію нє панять, ні аршином общім нє ізмєріть… Справа в хворобливих амбіціях відставного гебешного майорішки, колишнього завклубом у НДР, носильщика собчаківських портфелів. Ну, бачить він себе таким ось Сталіним і Наполеоном в одному флаконі, хоч крім занадто малого зросту, нічого спільного з цими історичними діячами не має…
Кровавий допінг
І може дається взнаки спортивне минуле, завдяки якому хлопака з вельми посередніми здібностями, прийняли на престижний юрфак ленінградського університету, потім – направили в КДБ, але всі путінські війни дивним чином співпадають з графіком Олімпійських ігор. Схоже, схиблений на власних амбіціях старий, за допомогою ракет і танків уявляє себе учасником головних спортивних змагань планети, бо в реальному житті наблизитись до них йому годі було й мріяти. Його рівень – чемпіонат міста Ленінград, найвище досягнення – звання майстра спорту з дзюдо.
Війну проти Грузії він розпочав (хоча формально президентом тоді був медведєв) 8 серпня 2008 року. І тут не тільки магія чисел, до якої путін аж ніяк не байдужий – 08.08.08. Саме в цей день у Пекіні відбулось відкриття XXIX літніх Олімпійських ігор, що тривали до 24 серпня.
У 2014 році російські «зелені чоловічки» розпочали окупацію Криму на четвертий день після завершення зимової Олімпіади в Сочі, коли ще діяло олімпійське перемир'я. Ситуація з педантичною точністю повторилась у 2022 р. 20 лютого завершились XXIV зимові олімпійські ігри, – в тому ж Пекіні, що й під час успішної для путіна грузинської кампанії. І знову на четвертий день після офіційної церемонії закриття він розпочинає війну проти України.
До речі, порівняння результатів цих змагань показують таку саму неухильну деградацію російського спорту, як і інших сфер життя агресивної країни. Якщо в 2008 і 2014 роках росія займала треті місця в загальному заліку олімпійських ігор, то в 2022 р. в Пекіні, де через низку гучних допінгових скандалів, її команда виступала не під державним прапором, а під вивіскою національного олімпійського комітету, – ледь потрапила в десятку, посівши дев’яте місце. Схоже, на підсвідому рівні колишній дзюдоїст прагне неспроможність своєї країни суперничати з іншими державами у спортивній та інших сферах за чесними правилами, компенсувати за допомогою не тільки підроблених аналізів, а й воєнних злочинів, геноциду мирного населення, масових вбивств і зґвалтувань.
«У золоту добу діяло олімпійське перемир'я і всі військові дії припинялися на період Ігор, а через дві тисячі років ми зупиняємо Ігри та продовжуємо наші війни», – констатував голова Міжнародного олімпійського комітету Евері Брендедж у1956 році. Підставою для песимістичних слів стало придушення радянськими військами антикомуністичної революцію в Угорщині, що відбулось напередодні ігор у Мельбурні. Причому й тоді, і в подальшому, вже в наші дні, порушником олімпійського перемир'я – прадавньої античної традиції, що виникла аж у VIII столітті до н. е., незмінно виступала москва.
Тому й майбутні Олімпійські ігри, що відбудуться рівно через рік у Парижі, неминуче дають привід для тривоги щодо нових війн, терактів і провокацій від традиційного автора. Тим більше, порядковий номер наступної Олімпіади є надто символічним, щоб підстаркуватий любитель всякої містичної мішури, його проігнорував. ХХІІІ – тривалість земного життя Христа, дата його страдницької смерті й воскресіння. До того ж, в російській абетці дві трійки відповідають двом літерам «В» – путінським ініціалам. Так само для фашистів сакральним є число 88, що відповідає подвійній літері «Н», восьмій у латинському алфавіті, що є кодованою версією нацистського вітання «Heil Hitler»…
Мюнхенська преамбула
Майбутнє прогнозувати не так вже й складно, особливо, маючи перед собою сумний досвід попередніх років. Але згадаймо, з чого починались путінські війни. Маємо на увазі зовнішні акти агресії, спрямовані проти суверенних держав. Внутрішні війни, спрямовані проти своїх співгромадян він розпочав ще до вступу на найвищу посаду – підозрілі вибухи житлових будинків в російських містах восени 1999 р. з гірким присмаком «рязанського цукру», наступні криваві чеченські війни, вбивства та репресії противників режиму.
Відліком зовнішньої агресії путіна вважається його програмна «Мюнхенська промова», яку він презентував у лютому 2007 р., під час конференції з питань безпеки у столиці Баварії. На фоні сьогоднішніх людоїдських заяв, які каламутним потоком ллються з вуст російських керманичів, той виступ може здатись цілком вегетаріанським. Засуджуючи модель однополярного світу, на чолі з США, путін навіть наголошує, що єдиним механізмом прийняття рішень щодо використання військової сили, як останнього аргументу, може бути тільки статут ООН.
Та досвідчені експерти безпомилково вловили реальну суть в зовні гладких формулюваннях. Обтічно деклароване путіним небажання миритися зі статусом Росії, як одного з аутсайдерів світової політики, було безпомилково ідентифіковане як намір зламати європейську систему безпеки, що десятиліттями вибудовувалась політиками Сходу і Заходу, починаючи з Ялти, Потсдаму, Хельсінкі. Американські дипломати констатували, що в промові Путіна мали місце «найагресивніші висловлювання, які будь-хто з російських лідерів робив з часів холодної війни». Саме тому одразу після заяви путіна на Заході було заявлено про відновлення холодної війни.
Це все вірно, але про те, що за якихось півтора роки московський диктатор з непомірно розбухлими від нафтогазових надприбутків амбіціями й нахабством, наважиться розпочати не якусь там холодну, а цілком гарячу війну, першу у ХХІ сторіччі в Європі, всерйоз мало хто думав. Слід зазначити, що цей конфлікт не був чимось новим, він належить до довгого переліку міжетнічних і соціальних конфліктів, які москва в останні роки існування союзної держави, старанно роздмухувала на всій своїй периферії – від Балтійських республік і Молдови до Кавказу й Середньої Азії. Мета полягала в тому, щоб дискредитувати національно-визвольні рухи, що виступали проти імперського центру. Показати, що прагнення незалежності призводить тільки до великих проблем і лих, і лише єдиний центр може бути надійним арбітром і примирителем народів, гарантом миру та стабільності в регіонах. Для переконливості московіти щедро поливали цю аргументацію кров’ю – Нагірний Карабах, Казахстан, Чечня, Татарстан, Тбілісі і Вільнюс – скорботний список можна ще довго продовжувати.
Тоді ж, у кінці 1989 року, за вказівками московських кураторів Південно-Осетинська автономна область, що входила до складу Грузинської РСР, проголосила себе автономною республікою, а наступного року – союзною. Після того, як ці рішення були скасовані парламентом Грузії, в кінці 1991 р. депутати Південної Осетії проголосили її незалежною державою і заявили про намір об'єднатись із Північною Осетією у складі Росії.
В наступному році протистояння з Тбілісі підбурюваних москвою сепаратистів переросло у відкриту війну. Вона завершилась 24 червня 1992 р. підписанням Грузією та Росією угоди про розміщення на території Південної Осетії місії ОБСЄ та грузинських і російських миротворчих сил. Протягом наступного десятиліття росія зробила Південну Осетію повністю контрольованою маріонетковою квазідержавою, фінансованою з російського бюджету, з масовою роздачею населенню паспортів ерефії. Все це вона повторюватиме на Сході України.
В подальшому росія замінила майже всіх членів уряду Південної Осетії на своїх чиновників і розпочала підготовку осетинських ополченців, котрим передала важке озброєння – танки, гаубиці, «Гради», бронемашин і гелікоптери. Підготовка до війни йшла не криючись, і прискорилась після перемоги Революції троянд у січні 2004 року, коли до влади прийшов прозахідний політик Міхеїл Саакашвілі. Взявши курс на відновлення територіальної цілісності країни, він домігся повалення проросійськи налаштованого президента Аджарії та закриття двох російських воєнних баз. У відповідь Росія наростила військовий контингент на кордоні з Грузією, кількість своїх баз в Абхазії, ще одному сепаратистському регіоні.
Змарнований шанс Бухареста
У квітні 2008 року відбувся сумнозвісний саміт НАТО в Бухаресті, серед основних питань якого був розгляд заяв Грузії та України про надання Плану дій щодо членства в організації. Американський президент Джордж Буш підтримав пропозицію, однак Німеччина та Франція в особах головних «путінфершнейнерів» Меркель і Саркозі виступили рішуче проти. Цікаво, що на саміті в Бухаресті особисто перебував сам путін. Він виступив з великою промовою, незрівнянно більш агресивною, ніж Мюнхенська. Він заявив, що розширення НАТО «буде сприйнято в Росії як пряму загрозу безпеці країни», і вперше публічно озвучив свою улюблену тезу, що Україна нібито є штучною державою. Мовляв, вона була створена в радянські часи, за рахунок територій, переданих від росії, Румунії, Чехословаччини тощо. Результат саміту відомий: внаслідок позиції європейських друзів путіна Грузія і Україна замість ПДЧ отримали гарантію російської військової агресії – через три місяцї і шість років відповідно…
7 серпня 2008 р. росія почала перекидати свої війська до зони конфлікту в Південній Осетії та евакуйовувати дипперсонал свого посольства в Тбілісі. У ніч на 8 серпня Грузія заявила про обстріл грузинських сіл з боку сепаратистів і офіційно оголосила початок бойових дій у відповідь. Після масованої артпідготовки грузинська армія пішла в наступ і зайняла більшу частину Цхінвалі, головного міста Південної Осетії.
Того ж дня тодішній президент росії дмитро медведєв оголосив про початок «операції з примусу Грузії до миру», російські літаки почали бомбардування території республіки. Крім авіації в боях брали участь всі роди військ – чорноморський флот, механізовані сухопутні й повітряно-десантні дивізії.
Українські «Буки»
Основна битва розгорнулася за повітря. Система ППО Грузії, посилена напередодні війни переданими Україною ракетними комплексами. чинила запеклий і досить ефективний опір ворожим літакам. Але після того, як російській авіації вдалося знищити основні радари і протиповітряні комплекси грузин, і вона повністю оволоділа небом над Грузією, організований опір вторгненню значно послаб.
Танкові бригади росіян вийшли далеко за межі Південної Осетії, грузинське командування почало готуватися до оборони столиці. Ескалація конфлікту перекинулася на Абхазію, де загони невизнаної республіки та російські «добровольці» почали атаки на грузинські позиції у Кодорській ущелині. Морська піхота Чорноморського флоту зайняла головний порт Грузії Поті та знищила на рейді усі грузинські катери і кораблі.
П’ять днів тривали жорстокі бої грузинської армії з російськими військами, що дало підстави для ще однієї назви збройного конфлікту – «п’ятиденна війна». Президент Грузії Міхеїл Саакашвілі зазначив, що вистояти тоді його країні вдалося завдяки нашій допомозі: «В Україні ми готували своїх військових спеціалістів, Україна нам надала ППО, яке було критично важливим у перші дні вторгнення. Україна нам дала системи «Бук» і «Оса», завдяки ним ми збили 12 російських бомбардувальників, включно зі стратегічним бомбардувальником Ту-22, який ніхто до того не збивав».
Між іншим, у лютому 2022 року, коли всю Україну накривали безперервні російські ракетні атаки, наше керівництво звернулось до грузинських колег з проханням повернути системи ППО, які ми їм передали у серпні 2008 року. Й отримали з Тбілісі категоричну відмову! Наче там вже й забули, як це, коли ворог безкарно розносить твої міста, стоїть в передмісті столиці, а ООН і світові лідеру лише висловлюють «глибоке занепокоєння», закликають «всі сторони» – тобто агресора і жертву – до стриманості і компромісів…
Щоправда, тоді подібні поради спрацювали. 12 серпня Саакашвілі підписав мирний план Саркозі, головними пунктами якого було припинення вогню та повернення сторонами конфлікту військ на свої бази. Ввечері того дня у центрі Тбілісі відбувся мітинг солідарності з народом Грузії в якому взяли участь президент Польщі Лех Качинський, президент України Віктор Ющенко, президент Грузії Міхеїл Саакашвілі, президент Литви Валдас Адамкус, президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес.
Звичайно, росіяни не поспішали виконувати домовленості й утримували окуповані грузинські території, включаючи міста Горі, Сенакі, Поті, аж до жовтня. А на території самопроголошених республік, війська рф залишаються й досі, що є потужним фактором тиску на грузинську владу.
Перша зупинка
І все таки, чому15 років тому російські війська зупинились в 40 кілометрах у Тбілісі, й не окупували повністю всю країну? Це питання досі продовжує хвилювати багатьох. Дійсно, в військовому плані це було цілком реально – маленька грузинська армія була знекровлена. Власні втрати, на які росія ніколи не зважала, досить скромні – менше сотні двохсотих. Реакція світової спільноти – традиційно млява й беззуба.
Її виразником стала голова створеної у 2008 р. спеціальної комісії ЄС з розслідування причин російсько-грузинської війни, швейцарська дипломатка Хайді Тальявіні. Після тривалого «розслідування» вона дійшла висновку, що « війну почала Грузія, але обидві сторони несуть відповідальність за ескалацію конфлікту». Потім схожі висновки, що дивним чином збігаються с московськими наративами, вона повторювала в 2014-«015 роках Мінську, на засіданнях тристороньої переговорної групи по врегулюванню на Сході України.
Вочевидь, росіяни зупинились за годину неквапливої їзди до Тбілісі, лише з причини того, що це була їхня перша відкрита війна проти суверенної держави. Так би мовити, проба пера, – не в письменницькому, у кримінальному розумінні. І вона виявилась більш, ніж вдалою, – переконатись в тому, що можна і у ХХІ столітті діяти за середньовічним правом сили – й було їх головною метою. І вони її повністю досягли.
Відсутність реальних санкцій, подальша зацікавленість Заходу в розширенні торгово-економічної співпраці з росією, особливо в енергетичній сфері, запрошення кремлівського диктатора на представницькі міжнародні саміти, – що це, як не догідливе: «Можетє павтаріть, дарагой владімір»! Саме так це й зрозумів путін, і не «прємінул» скористатись запрошенням повторити – і в 2014, і 2022 роках…
На щастя, після початку останньої війни Захід, на чолі з США, зробили нарешті належні, хоч і так запізнілі висновки. Забезпечення України технікою й зброєю, необхідною для відбиття агресії, політична й економічна підтримка. Реальні санкції, витіснення з європейського ринку російських енергоносіїв, перетворення самого путіна на маргінального вигнанця світового політикуму, що перебуває під загрозою арешту… Все це правильно й справедливо, й будемо сподіватись, з часом спрацює. Але хто знає, можливо тоді, в серпні 2008 року, вистачило б і скромної долі цих недешевих заходів, щоб відбити у агресора бажання знов і знов нападати на інші країни і вбивати мирних людей?