23 лютого Інна Рощина з нареченим поїхали в Запорізьку область, де мали грати в антрепризній виставі. І саме у дорозі Інна дізналася, що почалася війна. Акторка вирішила не повертатись до Ірпеня, де мешкала в той час, а залишитись у рідному Дніпрі у батьків нареченого. Можливо саме ця обставина й врятувала їй життя. Бо вже в перші тижні агресії Ірпінь був захоплений російськими військами, на його вулицях точились бої, а через кілька днів окупанти почали обстрілювати й жилі квартали Києва. У Дніпрі Інна одразу ж долучилась до боротьби на інформаційному фронті, намагаючись донести до своїх прихильників з Росії всю правду про війну в Україні. Проте, як зізнається акторка, їй мало хто вірив, а у коментарях до її постів у соцмережах їй писали образливі речі і навіть погрожували.
- Інно, з 24 лютого майже повністю завмерле культурне життя: не знімають фільми та серіали, не працює більшість театрів. Чим займаєтесь Ви у відсутності своєї основної роботи?
- Як і більшість моїх знайомих і друзів ми з Сергієм займаємось волонтерством, намагаємось допомагати нашим бійцям чим можемо. По-перше, відправляємо гроші для ЗСУ і для лікування постраждалих. По-друге, ми збирали речі для вимушених переселенців і також відвозили їх до волонтерських штабів. Здавали кров для поранених. Звичайно, робимо те, що можемо.
А перше, що я зробила, і вважаю, що це було найважливіше в перші дні нападу, це почала поширювати інформацію у соцмережах про війну, про те, що тут насправді коїться. Я розміщувала і поширювала пости, записувала від свого імені відеозвернення. У той час всі ми були шоковані і здавалося, що там у Росії люди просто не знають, що тут насправді відбувається. Тому я й зверталась безпосередньо до тих, хто знає мене … Проте виявилось що переважна більшість з них навіть радіє з тієї ситуації в якій ми опинились і повністю підтримує війну. Це був для мене шок.
Проте, я навіть зараз дотримуюсь думки, що якщо хоча б хтось з промитими мізками почне сумніватися в путінській пропаганді, то вже вся моя діяльність на інформаційному фронті була не даремною.
У мене були в минулому житті родичі і колеги з Росії. Це здебільшого молодь. І коли я напочатку досить коректно зверталась до росіян у соцмережах, розповідаючи про той жах, який у нас відбувається,то в коментарях на мене буквально вилився шквал всілякого негативу, погроз і найгірших побажань.
Знаєте, війна дуже багато в нас відкрила і показала, хто ми є. Що ми сильні, вміємо давати відсіч ворогу, що вміємо бути мудрими, і свого не віддамо.
- До колишніх російських колег, з якими Ви раніше разом працювали і навіть товаришували, також звертались?
- Так, до них я зверталась у першу чергу. Дійсно багато акторів з Росії працювали у нас в Україні, знімалися у серіалах/кіно, приїздили часто до нас з гастролями. Саме Україна годувала їх, коли в Росії їх не знімали довгий час. З деякими я разом працювала на знімальному майданчику та у виставах. Після початку війни я писала їм, скидала фото і відео з розбомбленими будинками, з розстріляними людьми. Мене вразив той факт, що більшість, відсотків, напевне вісімдесят, навіть не відповіли мені. Хоча я бачила, що мої посилання вони прочитали. А з цими людьми ми працювали разом місяцями! І це для мене тоді було найстрашніше. Я розумію, що ви можливо боїтеся висловлювати свої думки, виходити на мітинги, протестувати проти війни. Ви можете боятись репресій, або залишитись без роботи. Але коли ви бачите, що вам шлють ваші друзі, знайомі,чи ваші шанувальники з України (а їх було чимало), коли ви читаєте їхні повні болю повідомлення, невже не можна хоча б відповісти, якось морально підтримати нас тут?! Хто з них звернувся до своїх друзів, колег і шанувальників в Україні зі словами підтримки і вибачань? На пальцях однієї руки таких перерахувати. Це мене дуже обурювало спочатку.
Я завжди вважала, що митці: актори, режисери, художники, вони особливі люди, вони не можуть бути байдужими до людського горя, до людської біди, тим паче, що за їхні ж кошти в нас летять ракети. Які ж вони патріоти своєї країни, якщо їм фактично наплювати на своїх же солдатів, своїх же співвітчизників.
Якщо у Росії до людей ставляться як до сміття, то у нас в Україні за кожне життя ми готові боротися. І це наповнює мене гордістю…
- Ви зазначили, що після початку війни у більшості українців відбулася переоцінка цінностей? А в чому ця переоцінка цінностей проявилася у Вас?
- По-іншому почала ставитися до життя, зрозуміла, що й хто в моєму житті справді має значення. «Фільтранула» людей у своєму оточенні. Минулі проблеми виявилися маячнею. Я усвідомила, скільки всього ще не встигла зробити, і наскільки життя швидкоплинне.
- Чи є на ваш погляд «хороші русскіє»?
- Зараз багато сперечаються, чи є взагалі «хороші руські». Я вважаю, що в Росії безумовно є росіяни , які розуміють, що дійсно відбувається. Їх дуже мало, але вони є. Я не можу цього заперечувати. Та вони або байдужі до війни, або боягузи. Є й ті, хто зараз робить пости, хто в перші дні виходив на мітинги, підписував петиції проти війни. Я дякую їм за це. Але з іншого боку, чому ми маємо дякувати їм за НОРМАЛЬНІ, за ЗВИЧАЙНІ речі, я не розумію. Насамперед це справа їхньої совісті, або ж звичайне бажання «вийти сухими з води», розуміючи, що путінський режим дуже швидко дожене руський воєнний корабель. Тут також все індивідуально.
Ми з ними різні.Переважна більшість росіян весь час глузувала з нашого Майдану, з Революції Гідності, все чекали, коли ми вже тут «вгамуємося», не розуміючи що ми відстоюємо і для чого. Нажаль, навіть у росіян, які проти війни, підсвідоме «зверхнє» ставлення до нашого народу і це обурює. … Ми дійсно різні, у нас різний менталітет. Вони не готові на відкритий протест. Вони роками жили в тоталітарному середовищі і це наклало особливий відбиток на їхній світогляд і тому розуміння норми в нас з ними дуже різне. Ми з ними - два різних народи й на цьому треба поставити крапку.
- Знаєте, оскільки ми були знайомі ще до війни, то зараз я мушу зазначити, що ці три місяці дуже сильно Вас змінили.
- Так, безумовно, гадаю, не мене одну. Коли почали викриватися злочини рашистів у Бучі, Ірпині і в інших містах, особливо коли я дізналася, що вони зробили з дітьми, то в мне всередині все перевернулось. Можливо в мене покинувся материнський інстинкт… Я не встигла стати матір’ю до війни і вірю, що в мене така нагода ще буде . Зараз дуже страшний, кровавий час. Але це ще й час парадоксів. Коли все може водночас перевернутись догори дриґом. І ось один такий парадокс, що в мене під час війни зненацька прокинувся материнський інстинкт. Але не через любов до своєї дитини, а через ненависть до катів українських дітей. Я відчула, що я по-материнськи готова розірвати кожного російського ката за скалічені долі, за загублені життя діточок… Для мене це найбільший біль… Я навіть не хочу називати те,що робили росіяни «звірством». Бо звірі так не вчиняють… Звірі -це прекрасні створіння. Звірі не вбивають заради задоволення, не знущаються заради задоволення.
- За роботою сумуєте?
- Так, я зараз дуже сумую і за знімальним майданчиком, і за виставами, і за подорожами. Крім того, відсутність роботи має ще одну дуже неприємну особливість, потрохи закінчуються гроші. (сміється). З довоєнного часу у нас ще залишаються деякі кошти. Проте ми багато донатимо для ЗСУ, поранених і вимушених переселенців.
Та головне, чого не вистачає, це мирного неба, сцени та мого звичного життя.
- А як Ви ставитесь до гумору під час війни? Зараз у соцмережах «гуляє» багато гумористичних постів в яких висміюють окупантів, їх недолугість і тупість. Проте чи доречно сміятись, коли кожен день на фронті і в тилу гинуть люди?
- За цей час зробила такий висновок, що краще поплакати закадром, а в мережу додавати або корисну, або позитивну інформацію.Щоб там не було, яким би страшним не здавався ворог – гадаю треба намагатися підтримувати бойовий дух наскільки це можливо, висміювати недолугість, бездарність, тупість ворога та абсурдність того, що він робить.Але робити, це дуже делікатно, аби випадково не образити нікого з наших людей. Та все ж таки гумор, як і творчість, -це теж потужна зброя. Він допомагає справлятися зі стресом. Взагалі, гадаю, не існує «правильної реакції» на війну і «правильного способу» її пережити. Тому кожен справляється з цим шаленим стресом як йому ліпше.
- Вас, як актрису добре знають у Польщі. Особливо після успішного показу там серіалу «Кріпосна». Мабуть, з початком війни Ви могли туди виїхати й досить непогано влаштуватись. Чому залишилися в Україні?
- Так, така можливість була. Мою родину навіть запрошували в Польщу, пропонували житло. І це було дуже приємно. Та коли почалася повномасштабна фаза війни, Я зрозуміла, що зараз маю бути тут. Це можливо звучить дуже пафосно, але це правда. Я завжди любила Україну.Але навіть не думала, наскільки сильно. Я просто озирнулася і зрозуміла, що тут моє життя. Куди мені їхати? Тут всі мої найрідніші люди, тут всі мої улюблені міста, тут мій дім. Я нікуди не хочу їхати звідси, тим паче вимушено. Але я дуже вдячна всім людям, які мені писали і пропонували приїхати до них, рятуючись від війни. Це було зворушливо до сліз. Дуже важливо, що нас підтримують у всьому світі, сподіваюся так буде і надалі.
ДОВІДКА
Рощина Інна Олексіївна народилася у Дніпрі 3 липня 1992 року. У дитинстві займалася у вокально-музичному ансамблі «Мастерок», закінчила музичну школу за класом скрипки
Закінчила на відмінно Дніпропетровський театрально-художній коледж, спеціальність – «актриса драми» та Київський національний університет культури і мистецтв, спеціальність – «режисер» (курс Богдана Бенюка). Працювала в академічному музично-драматичному театрі ім. Лесі Українки у Кам'янському та в антрепризних проектах.
Знімалася у серіалах: «Фортечна», «Зниклі сліди», «Проти течії», «Маршрути долі», «Жіночий лікар 3», «Дефективи», «Юрчишини 2», «Виклик 1,2», «Пес», «Мій улюблений ворог», «Папік 2».