4 березня виповнюється 75 років від дня народження Володимира Івасюка, видатного українського композитора і поета, мультиінструменталіста, автора і виконавця пісень, оркестрових музичних творів. Попри недовгий життєвий шлях – всього три десятиліття відміряла йому невблаганна доля, Івасюк своїм яскравим талантом зробив для популяризації української культури, не тільки в колишньому СРСР, а в усьому світі, – чи не більше, ніж маститі й заслужені керівники тодішньої Спілки композиторів УРСР, – куди його так і не прийняли, – разом узяті…
Найкращі пісні Володимира, написані на власні вірші – «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Балада про мальви», «Мандрівна музика», і звичайно ж, «Червона рута» – давно живуть власним життям. Вже кілька поколінь артистів виконують у різних версіях і інтерпретаціях, їх популярність і народна любов – не підвладні часу.
Можливо, причина нев’янучого успіху пісень Івасюка полягає у ледь відчутній, як ранковий серпанок у горах, містичній аурі – невловимому відчуттю дотичності до прадавніх глибин народної культури, що викликає підсвідомий резонанс у кожній українській душі? Певна загадковість притаманна й авторові неповторних творів.
Як у немузичній сім’ї – батьки Володимира були глибоко інтелігентними, освіченими і культурними людьми, але життя присвятили викладанню літератури, – народився й розквітнув справжній самородок, музичний геній? З якого бездонного джерела черпав він натхнення, слова і музику своїх пісень? Таких питань виникає безліч. Але головною таїною короткої біографії Івасюка залишається її трагічний фінал – загадкова смерть, і пов’язані з нею дивні обставини…
Спершу – ноти
Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року на Буковині, в містечку Кіцмань Чернівецької області, у сім’ї педагогів Михайла і Софії Івасюків. Володя мав двох менших сестер – Галину (1951 р.н.) і Оксану (1960). У молодості батько сім років «відмотав» у таборах ГУЛАГу, але спромігся не тільки вижити, а й не зважаючи на тавро колишнього зека, повернутись до нормального життя, й навіть зробив неабияку кар’єру. Досконало володіючи шістьма європейськими мовами, він захистив кандидатську дисертацію, чверть століття прищеплював студентам Чернівецького університету любов до української і світової літератури. Крім літературознавчих і фольклористичних досліджень, Івасюк-старший писав художні твори – прозу й поезію. Його бібліографія включає десятки романів, повістей, збірок оповідань і книгу спогадів – «Монолог перед обличчям сина».
Помітивши інтерес Володі до музики, що проявився вже у три роки, батьки всіляко його заохочували. Михайло Григорович доклав неабияких зусиль, щоб у Кіцмані відкрили музичну школу, і у 1954 р. п’ятирічний Володя починає там опановувати скрипку. Лише через два роки він піде у перший клас загальноосвітньої школи, тож ноти він вивчив раніше, ніж літери.
Здібного хлопця запрошують грати на конкурсах самодіяльності, різноманітних концертах. Від міської влади він отримує у подарунок професійну німецьку скрипку. Через кілька років дома з’являється австрійське фортепіано, яке хлопець теж з легкістю опанував. Взагалі, важко сказати, якими інструментами Володимир не володів – гітара, акордеон, віолончель, флейта, кларнет і т.д. – здавалось, все само починало звучати, ледь потрапивши йому до рук.
Вчитель музичної школи Юрій Візнюк вмовив батьків продовжити далі музичну освіту хлопця, і після шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка на спеціальність «альт» – це різновид скрипки. Вчиться на відмінно, але життя в гуртожитку, далеко від дома, батьків і друзів, стало тяжким випробуванням для підлітка, і через кілька місяців він повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній та музичній школах за класом фортепіано.
В 1964 р. 15-річний Володя створює в школі вокальний ансамбль «Буковинка», пише для нього свої перші пісні, серед яких «Колискова» на батькові вірші. Колектив здобуває перемоги на самодіяльних конкурсах, виступає в Києві, потрапляє на телебачення, Івасюкові пісні починають звучати по радіо. Ранній старт музичний кар’єри не завадив Володимиру успішно опановувати шкільну науку. За кілька місяців до її завершення Івасюк – реальний претендент на золоту медаль, що відкривало двері до будь-якого вишу.
Замах на гіпсового вождя
Однак напередодні випускних іспитів стався прикрий випадок, що ледь не перекреслив його подальшу долю. Все починалось, як звичайні дитячі пустощі, а завершилось тим, що сіра картонна папка з іменем 17-річного Івасюка була заведена службовцями зловісного КДБ й акуратно поставлена на полицю – в очікуванні свого часу…
Отже, у квітні 1966 року Володимир разом з двома приятелями гуляв весняним парком. Хтось з хлопців жартома начепив картуза на бюст Леніна. Посміявшись, підлітки почали знімати з «вождя світового пролетаріату» головний убір. Та якось невдало – хтось когось штовхнув, в результаті абияк закріплена гіпсова голова впала долі, й розбилась. Здавалось, дрібниця. Але за розслідування «політичного злочину» взялись кіцманські чекісти – треба ж показати начальству, що не тільки штани протирають у сонному спокійному містечку. Інформація про справу і «зловмисників», яких швидко знайшли, пішла на самий верх – в ЦК і особисто першому секретареві Петру Шелесту.
Хлопці отримали по 15 діб за хуліганство, найгірше, що їх хотіли виключити зі школи, без атестату. Батько Володимира використав весь свій авторитет і зв’язки, щоб розрулити ситуацію. До екзаменів юних «дисидентів» таки допустили, Володимир отримав атестат з двома четвірками. Івасюки терміново переїжджають до Чернівців, де майбутній композитор за порадою батька вступає до медичного інституту. Але невдовзі й туди дійшла інформація про інцидент з бюстом, і у перший день занять Івасюка показово виганяють…
Штампувальник музики
Досвідчені люди порадили: єдиний вихід з ситуації – на якийсь час «піти в народ», так би мовити, приєднатись до пролетарів, як заповідав той, з кого ліпили злощасний бюст. І опальний студент влаштувався штампувальником у фурнітурний цех на завод «Легмаш». На диво, керівництво підприємства зацікавилось не так штампувальними здібностями новачка, як його творчим потенціалом. Довідавшись про ґрунтовну музичну освіту, профспілковий бос звелів йому припинити мучити верстат, а зосередитись на створенні заводського хору. Час був такий – не тільки по виробництву згори доводили планові показники, а й по самодіяльності.
Молодий робітник із задоволенням взявся виконувати розпорядження, й дуже скоро новостворений легмашівський хор починає вигравати конкурси художньої самодіяльності. З хористами Івасюк розучує й власні пісні, дві з них – «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки» на свої вірші, надсилає на обласний конкурс до 50-річчя Жовтневої революції, й отримує першу премію.
Через рік, маючи «робочий стаж» і позитивну рекомендацію від заводського начальства, Івасюк поновлюється в медінституті. Цього разу й керівництво вишу оцінило його музичні можливості для своєї самодіяльності. Володимира включають в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. На третьому курсі студент-медик написав пісню, якій судилося стати не просто суперхітом, а одним з найвідоміших українських музичних творів у світі.
Звичайно, мова йде про знамениту «Червону руту». «Ті, чия юність припала на другу половину шістдесятих років, – писав друг композитора, співак Василь Зінкевич, – добре пам’ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка «Червона рута». Її прекрасна мелодія, в якій органічно поєдналися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, звучала повсюдно – з професійної і самодіяльної сцени, з голубого екрана, на студентських вечорах і сільських весіллях, у наметах геологів та прикордонних заставах»…
Створення пісні має свою історію. Якось Володимир натрапив в багатій батьковій бібліотеці на збірку «Коломийки», видану відомим етнографом фольклориста В. Гнатюком ще у 1906 році. На її сторінках Івасюк уперше побачив згадку про чарівну квітку «червона рутонька». Вона міцно запала юнакові в душу, але перш, ніж самому взятись за цю тему, він три роки ретельно її досліджував – мандрував гірськими селами, записував перекази та легенди про чар-зілля й червону руту.
У пошуках магічного цвіту
Назбиравши достатньо матеріалу, Володя взявся до роботи над піснею. Вона тривала не один рік. Він переписував її безліч разів, шліфував текст і мелодію, міняв темп і формат. Коли «Рута», нарешті була готова, Івасюк повідомив свого друга, режисера Чернівецького обласного телебачення Василя Селезінку. Для запису запросили оркестр «Карпати» Валерія Громцева, солісткою була вчителька вокалу Олена Кузнєцова, яка мала гарне сопрано. Володимир разом з нею дуетом записали пісню, зробивши дванадцять дублів.
І ось настало свято Володиної музики та поезії, торжество шестирічної творчої праці. 13 вересня 1970 року на Театральній площі Чернівецька телестудія в програмі «Камертон доброго настрою» на всю Україну транслює «Червону руту» і «Водограй». На площі й сусідніх вулицях, заповнених людьми, зупиняється рух. Наступного дня ці пісні співатиме вся багатомільйонна країна…
У виконанні ВІА «Смерічка» «Червона рута» стала хітом №1 в СРСР на Всесоюзному конкурсі «Пісня-71». На заключному концерті разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком свою пісню виконав і Володимир Івасюк.
У тому ж році в Карпатах був знятий перший український мюзикл «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, ансамблі «Смерічка» й «Росинка».
Уперше композитор почув Софію Ротару наприкінці 1960-х на одному з чернівецьких концертів, де вона виконала пісню-реквієм «Степом, степом». Працювати разом почали в 1971 році. Якось в інтерв’ю композитора запитали, для кого він робить свої твори: «Я просто пишу пісню. Але інколи вже на самому початку відчуваю, хто буде її виконувати. Найчастіше – це Софія Ротару».
Високо цінила співпрацю з Івасюком і співачка. «Я вихована на народних піснях, – говорила Ротару. – Але потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чекала. І ось він з’явився, мій композитор Володимир Івасюк із «Червоною рутою». У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит. І тоді я наважилася. У піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію».
Проміння слави
Навесні 1972 року починається останній, львівський період у житті Володі – він переїжджає до Львова, переводиться на IV курс Львівського медичного інституту, водночас вступає на композиторське відділення Львівської консерваторії. У тому ж році його «Водограй» у виконанні Ротару переміг на конкурсі «Пісня-72», а
в 1974 р. – на міжнародному фестивалі у польському Сопоті. Тоді автора в перший, і останній раз, випустили за кордон. Ще одна спільна робота Софії й Володимира – пісня «У долі своя весна», виграє «Сопот-77».
У 1974 р. вони разом записують низку пісень, через три роки фірма «Мелодія» випустила ці записи у форматі платівки. Це був перший у світі україномовний концептуальний альбом, з продуманим розташуванням композицій, яскравим дизайном. Диск користувався таким попитом, що чималий тираж довелось вісім разів допечатувати.
У 1975 році Івасюк береться й за серйозні жанри, пише музику до вистави за романом Олеся Гончара «Прапороносці», отримує схвальні відгуки. Однак, коли спектакль номінуватимуть на присудження Шевченківської премії, прізвище композитора з документів зникне. Тоді ж був знятий музичний фільм «Пісня завжди з нами» з піснями Івасюка. Володя присвятив зйомкам дуже багато уваги й часу, в тому числі за рахунок лекцій. Через це його відрахували з консерваторії, але через рік вдалось поновитись.
У 1978 р. Володимир здобуває перемогу на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві, представивши серйозні твори – «Сюїта для камерного оркестру», «Балада про Віктора Хара». Його пісні звучать з кожного вікна, про нього пише преса, його запрошують в журі конкурсів і фестивалів. З чергового такого заходу – республіканського конкурсу молодих виконавців у Хмельницькому він повернувся потягом до Львова 24 квітня 1979 року. Вважається, що тоді його бачили живим востаннє…
Тінь бука
Того ранку Володимир поголився, помився і пішов на навчання. Близько першої дня повернувся додому, поклав ноти в портфель і знову пішов у консерваторію, сказавши матері, що скоро повернеться. За словами викладача консерваторії Володимира Заранського, в той день невідомі чоловіки, котрі приїхали на «Москвичі», шукали Івасюка. Після занять бачили, як він сів в якесь авто. На цьому земний слід артиста обривається.
Щоправда, є свідки, котрі начебто бачили його й після цієї дати. 25 квітня студент Львівської консерваторії нібито бачив композитора на трасі до Винників.
Студентка Львівського медінституту Світлана Примачек повідомляла, що 3 травня бачила його на автостанції у Рівному. Давній приятель Івасюка, кандидат філософських наук Аурелян Тушинський стверджував, що теж зустрічав його у Рівному, на залізничному вокзалі, наступного дня – 4 травня, й навіть обговорював з ним нові пісні.
Але слідство, яке з явним небажанням відкрили під тиском рідних через кілька діб після зникнення Володимира, ці свідчення проігнорувало. Фактично, нічого не зробивши й не встановивши, 11 травня слідчі… спокійно закривають справу! А за тиждень поновлюють – 18 травня тіло Володимира знайшов в Брюховицькому лісі під Львовом солдат-строковик із Киргизстану Жанісулбек Чоробаєв з військової частини №42190, під час «полюванням на лисиць» – пошук об’єкта за радіосигналами. Івасюк висів, точніше стояв на підібганих ногах, на паску від свого плаща, прив’язаному до високого бука.
Під деревом валявся його порожній портфель, з якого зникли усі ноти. При цьому на руці покійного зберігся дорогий японський годинник «Оріент», у кишенях були дрібні гроші. Батько, котрий все бачив у таборах, звернув увагу на те, що язик небіжчика не був висунутий, не було й фізіологічних виділень, як характерно для повішених, але експерти все проігнорували. Під час упізнання тіло було вкрито ковдрою, рідним показали тільки обличчя, руку й рубець після операції на апендицит. Мовляв, тіло «не зашите після розтину». Рідні ж залишились переконані, що від них приховували сліди тортур.
Ще до того, як офіційно завершилося розслідування, у газетах написали, що Івасюк скоїв самогубство, а чутки про інші причини смерті – вигадка. Щоб очорнити митця, прокуратура повідомила, що Івасюк мав психічні проблеми й суїцидальні схильності. Володимир справді звертався до психіатричної лікарні. Однак за словами друзів, він ліг туди, аби отримати довідку, щоб поновити ся в консерваторії. Це спрацювало, в навчальному закладі його поновили.
Взагалі, в радянські часи серед неформальної молоді це був досить метод досягнення різних цілей, – Віктор Цой теж провів місяць у психушці, щоб «відкосити» від армії.
Відлуння трагедії
Все одно, офіційній версії ніхто не повірив, львів’яни не мали сумнівів, що їх кумира вбило КДБ. Адже жодного мотиву для самогубства Івасюк не мав, навпаки, він перебував у зеніті успіху та слави. Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Кобзаря перевезли в Україну. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог вдалось надрукувати лише в залізничній багатотиражці. Влада боялася, що похорон Івасюка може перерости в бунт. В навчальних закладах на той день призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою. На підприємствах забороняли йти на поховання під загрозою звільнення. Але людей неможливо було стримати. Десятки тисяч прийшли попрощатися з Івасюком. Дорога від його помешкання до Личаківського цвинтаря була встелена квітами.
Друг Івасюка поет Ростислав Братунь, котрий сказав палку промову над труною, втратив посади голови обласної організації Спілки письменників і головного редактора журналу «Жовтень», й залишився без роботи до кінця життя. Кадебісти не шкодували фотоплівки, знімаючи учасників траурної процесії, багатьох потім звільнили, хтось потрапив за ґрати.
Понад десять років перший секретар Львівського обкому КПУ Віктор Добрик, котрий раніше очолював Дніпродзержинський міськвиконком і міськком партії, забороняв батькам встановити пам’ятник на могилі сина, її кілька разів розорювали невідомі вандали. Певно, наш земляк, почесний громадянин Дніпродзержинська, міг би розповісти чимало інсайдів про справжні причини й обставини Івасюкової загибелі, але він пішов з життя у 2008 р.
Існують і альтернативні версії трагедії. В одній вину за вбивство композитора покладають на впливового суперника, нібито закоханого в дівчину Івасюка – оперну співачку й модель Тетяну Жукову. Але ім’я міфічного ревнивця ніде не згадується й натяком. Не є переконливою й версія про те, що Володимира вбили бандити, спокусившись на його гонорари. Так, Івасюк отримував непогані авторські відрахування, на його ощадній книжці залишилось 35 тисяч крб. За тими цінами – сума значна, але аж ніяк не астрономічна. В тодішньому Львові вистачало значно заможніших людей – справжніх підпільних мільйонерів, у середовищі цеховиків, робітників торгівлі, валютчиків і антикварів. І при кримінальному наїзді вони б не стали звертатись до правоохоронців, через неможливість пояснити походження свого багатства. Тож для рекетирів Івасюк не являв особливого інтересу.
Кінці – у москві
У 2009 р. Президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Володимиру Івасюку звання Герой України, тоді ж Генеральна прокуратура поновила розслідування вбивства . За Януковича справу закрили за відсутності складу злочину. Після чергової зміни влади у 2014-му розслідування поновили. Але все обмежилось кількома гучними заявами.
Так у 2015 р. прокурор Львівщини Роман Федик заявив, що Івасюк був убитий радянськими спецслужбами. Екс-заступник генпрокурора Микола Голомша у ток-шоу «Право на владу» сказав: «Ми встановили, що він був повішений уже мертвим». Колишній обласний прокурор Б. Антоненко, котрий у 97 років зберіг у пам’яті деталі справи, в одному з інтерв’ю визнав, що тіло не могло провисіти три тижні на дереві – за такий час голова просто відірвалася б.
У 2019 році Київський науково-дослідний інститут судових експертиз провів слідчий експеримент і дійшов висновку, що Володимир фізично не міг вчинити самогубство – для повішення на дереві, біля якого знайшли тіло, знадобилися б зусилля трьох людей. На його одязі й взутті не було часток кори, деревини, листя, які мали бути, якби він вилазив на дерево, щоб прив’язати зашморг. Питання у дослідників викликала й поза померлого – Івасюк фактично стояв на землі на зігнутих ногах.
Остаточні крапки над «і» у справі смерті Володимира Івасюка, можуть бути розставлені тоді, коли українським слідчим, історикам, журналістам стануть доступними матеріали справи, які лежать в московських архівах під грифом «таємно». А це можливо лише після нашої перемоги…
Завершимо словами історика Богдана Хаварівського, друга родини Івасюків:
«У ті часи застою Україна, як жайворонок, злітала і співала свою пісню. Це творчість Івасюка лилася піснею жайворонка. Івасюк піднімався і співав, коли нація була у брежнєвській стагнації, коли Аллу Горську вбили, коли КГБ всюди нишпорило, коли за Гончаром слідкували, коли нищили УГГ, коли садили Чорновола і його друзів. Тоді Бог дав злетіти Україні, і цей злет – творчість Володимира Івасюка, якого вбили, наче птаха у польоті»…