85 років тому, 23 травня 1938 року, розмірений плин життя голландського портового міста Роттердам розірвав сильний вибух, чутний за кілька кілометрів. З опіками до лікарні доставили двох перехожих, один чоловік загинув на місці.
Свідок де Йонг детально розповів поліції, про його загибель: «Я чітко бачу його переді мною. У нього сірий капелюх, він середнього зросту. Виглядає як справжній джентльмен, вдягнений скромно. У правій руці несе маленьку валізку – звичайну річ, в якій можна купити цукерки за кілька гульденів.
Чоловік цей перебував біля кінотеатру «Люм’єр», коли все сталось. Бачу, немов в сповільненому кіно, як розлітається валізка. Тріскотливий вибух. Власник валізки розлітається на шматки. Його тіло кривавою масою летить метрів двадцять вулицею. Я відчуваю шок від важкої вибухової хвилі, але втримуюся на ногах»…
Неподалік місця трагедії знайшли рештки вибухового пристрою, що був упакований у коробку з-під шоколадних цукерок, особисті речі вбитого, картку готелю «Централь» на ім’я Йозефа Новака.
Голландська поліція докладала всіх зусиль, щоб знайти вбивцю. За допомогу в його затриманні уряд Нідерландів призначив велику винагороду – 10 тисяч гульденів. До розслідування долучили австрійську, німецьку, італійську, британську та литовську поліції – загиблий виявився громадянином цієї балтійської країни. Але марно, вбивця і його спільники в той же день покинули територію Нідерландів.
Мемуари кілера
Втім, те, що за резонансним злочином стояв НКВС, стало зрозуміло відразу, коли слідчі з’ясували особу загиблого. Ним виявився засновник і провідник ОУН Євген Коновалець. То був не перший замах на лідера українських націоналістів. Протягом 1920-х років агенти Москви здійснили декілька невдалих спроб його знищити. Але ім’я конкретного вбивці стануть відомі тільки майже через шість десятиліть. Перед власною смертю він сам старанно опише всі деталі цього, й багатьох інших своїх злочинах в книзі мемуарів «Розвідка і Кремль: Записки небажаного свідка».
Але чого там шукати марно – це каяття. Навіть готуючись предстати перед Божим судом, вбивця хвалитиметься своїми кривавими «подвигами» і шкодуватиме лише, що його «заслуги перед советской родиной» остання не оцінила належним чином. Втім, дивуватись не варто, оскільки мова йде про одного з найвідоміших сталінсько-берієвських кілерів і диверсантів, Павла Сулоплатова. Того самого, на честь якого окупанти в ході нинішньої війни називають вулиці у захоплених містах, а в Мелітополі навіть поставили пам’ятник. Марні старання – пройде небагато часу, і всі окупаційні «сувеніри» опиняться там, де їм місце – на смітнику. У цьому немає жодних сумнівів!
А пам’ять про всіх, хто в різні роки боровся за українську державність, за свободу українського народу, право вільно жити на своїй землі, без московського ярма, розмовляти рідною мовою, – з пошаною і вдячністю наступних поколінь зберігатиметься в пантеоні національної слави. І особа Євгена Коновальця займатиме там почесне місце. Слід зазначити, що наразі вона є дещо недооціненою і перебуває в тіні інших діячів ОУН і УПА – насамперед, Степана Бандери, Романа Шухевича, Андрія Мельника. Ці прізвища, як говориться, на слуху більшості людей, про Коновальця знають значно менше.
Вочевидь, це можна пояснити тим, що він пішов з життя раніше своїх соратників, й не залишив свій слід у подіях Другої світової війни. Але за своє недовге життя – 47 років, він встиг зробити надзвичайно багато заради створення майбутньої української держави. Фактично Коновалець є творцем тих механізмів, завдяки яким відбувались державотворчі процеси починаючи з двадцятих років, сформувались цілі покоління борців за волю України, серед яких згадані його соратники – Бандера, Мельник, Шухевич, та багато інших достойників.
Шлях Коновальця є унікальним і тим, що він є одним з видатних діячів Української Народної Республіки, котрий після поразки визвольних змагань, зумів не тільки зберегти свій авторитет серед товаришів по боротьбі, а й значно його зміцнити, ставши загальновизнаним лідером українського визвольного руху. Вочевидь, якби не його трагічна загибель напередодні Другої світової війни, його дітище – ОУН могла зберегти єдність. Відповідно, впливовість, можливості й міжнародний авторитет організації були б значно вищими…
Син священицького роду
Євген Михайлович Коновалець народився 14 червня 1891 р. у селі Зашків, неподалік Львова, на території, що входила до складу Австро-Угорської імперії. Його предки по обох лініях були священиками. Батьки ж Євгена обрали педагогічну ниву, вчителювали у місцевій школі, згодом тато став директором. У них народилося троє синів. Середній Мирон (1894-1980), теж стане борцем за незалежність України, воюватиме в лавах Української галицької армії. Потім стане правнико і журналістом, головою Спілки українських журналістів на еміграції. Мирон (1896-1945) стане лікарем і громадським діячем, в кінці Другої світової війни в Австрії був заарештований НКВС і згинув без сліду в нетрях ГУЛАГу.
Старший брат Євген, ще гімназистом зацікавився політикою, вступив до гімназичного гуртка, де обговорювались актуальні проблеми краю. У 1909 р. вступив до Львівського університету, на факультет права і політичних знань. Паралельно прослухав повний курс історії України професора Михайла Грушевського. Через десяток років доля знову зведе його з улюбленим викладачем, на той час – головою Центральної Ради.
Навчання Євген поєднує з активною громадсько-політичною діяльністю. Бере участь у боротьбі за відкриття українського університету у Львові, за що кілька разів арештовувався. Очолює місцеву «Просвіту», їздить селами з лекціями по історії України, зокрема про козацтво, пише статті для демократичних видань. Як один з лідерів студентського руху, обирається до управи Українського Студентського Союзу. Вступає до Української Національно-Демократичної Партії і входить до її керівного комітету, в засіданнях якого брали участь провідні політики краю, депутати парламенту.
З початком Першої світової війни його мобілізували до Австро-Угорського війська, направили в 19-й піхотний полк тероборони. Після закінчення базової офіцерської школи Євген потрапляє на фронт. У квітні 1915 р. 19-й полк разом з Українськими січовими стрільцями стримував прорив російських військ на горі Маківка. Там Є. Коновалець потрапив у полон. До кінця 1916 р. він перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру над Волгою.
Згодом разом із іншими бранцями його перевели в табір у Царицині, де було багато січових стрільців. Там він знайомився з Андрієм Мельником, котрий у майбутньому стане його близьким товаришем і вірним соратником. З піднесенням і надією сприйняли полонені звістку про
початок Української національної революції і створення Центральної Ради на чолі М. Грушевським. 13 травня 1917 р. Коновалець надіслав з табору листа своєму колишньому викладачеві зі словами: «Свої сили, досвід й знання хочу віддати будові нового, вільного життя в Україні».
На захисті столиці
Щоб швидше опинитись в епіцентрі подій, Євген тікає з табору та дістається під фальшивим прізвищем до Києва. У листопаді 1917 р. Коновалець разом з однодумцями – земляками сформували Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, який перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР, з високим рівнем національної свідомості й морального духу.
У січні 1918 р. Коновальця обирають командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня 1918 р. ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились під час протидії інспірованим більшовиками заколотам, та в обороні столиці від російських військ. 1 березня 1918 р. стрілецькі частини спільно з Запорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили столицю від більшовиків.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців на вимогу німецького командування розформували. У серпні 1918 р. Коновалець домігся від П. Скоропадського дозволу на формування нової структури – Окремого Загону Січових Стрільців. Коновалець щиро підтримував гетьмана, але після оголошення ним у листопаді декларації про намір укласти федерацію з небільшовицькою Росією, разом з Січовими Стрільцями приєднався до піднятого Директорію повстання проти гетьманського режиму.
Далекий від особистих амбіцій, Коновалець відмовився від запрошення увійти до складу уряду Директорії, не спокусився й пропозицією створити військовий тріумвірат для забезпечення управління державою у складі Петлюра – Коновалець – Мельник. Натомість Євген Михайлович вирушає на фронт і протягом 1918-1919 років командує загонами Січових Стрільців в боях проти більшовицьких та денікінських військ. Андрій Мельник був у нього начальником штабу.
На початку 1919 р. полковник Коновалець виконував обов’язки коменданта Києва. На цій посаді 22 січня особисто забезпечував проведення історичної події – проголошення знаменитого Акту Злуки – об'єднання УНР і ЗУНР у єдину державу, річницю якої ми щороку відзначаємо, як День соборності України. Напередодні він узявся за перейменування вулиць, за що йому звично дорікали – не на часі! Але коли приїхала делегація ЗУНР до Києва, то була приємно вражена: столичні вулиці носили українські назви.
В еміграції
Після прийняття у грудні 1919 р. керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин, Коновалець разом з частиною особового складу Січових стрільців був інтернований до табору для полонених у Луцьку. Звільнившись навесні 1920 р., переїхав в Чехословаччину. Разом з С. Петлюрою намагався створити з інтернованих бійців військове формування, робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.
На відміну від багатьох інших діячів УНР, після поразки визвольних змагань Коновалець не втратив віру у справу, якій присвятив своє життя: «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба». І активно включився в роботу для досягнення цієї мети,закликаючи інших: «Навіть серед найбільше несприятливих обставин нам не треба закладати рук чи попадати в зневіру».
У липні 1922 р. Є. Коновалець отримав громадянство Литви, завдяки контактам у військових колах і розвідці цієї країни, котра й тоді підтримувала українців в їх боротьбі за незалежність, проти спільних ворогів. Литовський паспорт плюс призначені урядом країни виплати, відкрили можливість вільно пересуватись Європою. До того ж, Коновальцю дали посвідчення литовських видань, завдяки чому він мав офіційну акредитацію в різні установи, включаючи Лігу Націй, спілкувався з політиками високого рангу.
Євген Михайлович сконцентрував зусилля на об’єднанні усіх патріотичних сил для продовження боротьби. При цьому Коновалець, котрий сам називав себе воїном, закликав не обмежуватись політичними методами й пропагандистським заходами , а готуватись до боротьби реальної, зі зброєю в руках.
Своїми енергією й авторитетом він зумів об’єднати ветеранів Січових стрільців, військ УНР та Галицької армії. Результатом стало створення у 1920 р. Української військової організації з центром у Львові, відділення якої діяли в Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Литві. Однак, обрана УВО ставка на терористичну діяльність, як протест проти антиукраїнської політики, в рамках якої активістами УВО на початку двадцятих було здійснено кілька невдалих замахів, зокрема на маршала Й. Пілсудського і президента Польщі С. Войцеховського, – швидко зайшла в глухий кут.
У листопаді 1927-го за ініціативи Коновальця на раді УВО було вирішено створити нову революційно-політичну організацію, діяльність якої поширювалась би на зарубіжжя і всі українські землі, й об’єднувала різні покоління українських патріотів. У лютому 1929 р. на конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН) шляхом обєднаня УВО і молодіжних та студентських націоналістичних організацій. Головою проводу знов обрали Є. Коновальця.
Створення ОУН
Це стало несподіванкою для спецслужб Польщі та СРСР, які не очікували згуртування розпорошених українських націоналістичних сил в єдину структуру. Причому, бойову й дієву. Незабаром було вирішено рішення помститися за жертв Голодомору в Україні 1932-1933 рр., здійснивши атентат на секретаря радянського консульства у Львові О. Майлова. Підготувати операцію доручили С. Бандері та Р. Шухевичу, 22 жовтня 1933 р. завдання було виконано. 15 червня 1934 р. було вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, відповідального за репресії проти українців.
У 1938 р. після утворення у Чехословаччині української автономії на території Закарпаття, ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» – прообраз збройних сил автономії. Після проголошення у 1939 р. державної незалежності Карпатської України, «Карпатська Січ» вела збройну боротьбу з угорськими окупаційними військами, проте сили були нерівними, молоду державу було ліквідовано.
Здається неймовірним, але сфера інтересів ОУН під проводом Коновальця не обмежувалась Європою! Розроблялись плани відновлення Української Далекосхідної Республіки на території так званого «Зеленого Клину». Оунівці вели переговори з японською владою Маньчжурії про створення Української національної колонії Харбін. В 1937 році у Харбін прибули кілька діячів ОУН для формування на основі місцевих пластунських організацій батальйону «Далекосхідна Січ», що мав звільнити територію від російської окупації та відновити Українську Далекосхідну Республіку. Був навіть підготовлений склад уряду, який мав стати на чолі відродженої держави. Але в кінці тридцятих років Японія перестала підтримувати цей проект.
Спостерігаючи зростання ролі Євгена Коновальця в середовищі національно-визвольного руху, Москва ще в кінці 1920-х років почала розробляти плани його ліквідації. До їх реалізації приступили у 1933р., зробивши ставку на інтеграцію своїх агентів в середовище ОУН. Одним із зрадників став Василь Лебідь, колишній сослуживець Коновальця в Армії УНР. Він нібито влаштувався вантажником на радянський корабель за фальшивими документами на ім’я Василь Хом’як, і став бувати в європейських портах. Йому вдалось зустрітись з колишнім товаришем по зброї, і той йому повірив.
Шоколад зі смаком крові
Лебідь познайомив Коновальця з колегою, за легендою молодим радистом флоту Павлом Грищенком, котрий нібито розчарувався у радянській владі. Протягом наступних двох років під час своїх «плавань» він кілька разів зустрічався з Провідником, якого цікавила інформацію про стан справ в Україні, настрої людей. Насправді то був агент радянської зовнішньої розвідки Павло Судоплатов (пізніше – керівник розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР і генерал КДБ).
На роль кілера обрали його, бо народжений у Маріуполі, добре володів українською мовою. Хід підготовки спецоперації контролював особисто Сталін. У листопаді 1937 р. Судоплатов доповідав у Кремлі керівнику НКВС Єжову, голові ЦВК УРСР Петровському та самому Сталіну. Останній підтвердив наказ на виконання смертного вироку.
Опівдні 23 травня 1938 р., в ресторані «Атланта» в Роттердамі відбулась остання зустріч агента з Провідником ОУН. Після короткої розмови, що тривала менше 10 хвилин, «радист» сказав, що має поспішати на борт, і передав «дарунок» – прикрашену українським орнаментом коробку шоколадних цукерок, з активованим вибуховим механізмом всередині. За три хвилини, о 12.16 стався потужний вибух. Коробка здетонувала в руках Коновальця. Котрий за хвилину до того залишив заклад, і зупинився біля кінотеатру, роздивляючись афішу. Відвідувачам «Атланти» того дня дуже пощастило – якби він вирішив випити ще чашку кави, жертв було б значно більше.
Коли поліція почала перевіряти радянські кораблі в порту Роттердама, Судоплатов з фальшивим паспортом вже був у Парижі. В наступні роки він залишив ще багато кривавих слідів по всьому світу. Серед тих, до чиєї смерті він причетний – колишній ленінський соратник Лев Троцький, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Теодор Ромжа, наступник Коновальця на посту лідера ОУН Степан Бандера та багато інших. Судоплатову пощастило прожити довге життя – без малого 90 років, та все ж чималу їх частину він провів в не надто приємних місцях.
Після арешту у 1953 р. разом з іншими поплічниками Берії, «головний терорист СРСР», панічно побоюючись повторення долі свого шефа, старанно симулює божевілля й цілих п’ять років проводить у закритій психлікарні. Але до кінця йому не повірили, й у 1958 р. засудили до 15 років ув’язнення. З урахуванням проведеної у психушці п’ятирічки, його звільнили у 1968 р. Вже після краху СРСР, у 1992 р. Судоплатов домігся реабілітації від нової російської влади.
Вогненний стовп
Вбивство Євгена Коновальця кілером НКВС призвело до кризи, а згодом – до розколу ОУН на два крила у 1940 році. Декларуючи однакову вірність ідеям суверенної Української держави, близькі соратники Провідника – Андрій Мельник і Степан Бандера розійшлись в організаційних і тактичних питаннях. Очевидно, що напружена атмосфера в стосунках між їх прихильниками, особливо після 1941 р., йшла на користь радянській владі, яка намагалася розпорошити й ослабити український визвольний рух.
Певною мірою, їй це вдалось. Але час все, і всіх, завжди розставляє на свої місця. І слова провідника стали пророчими: «Волю українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців».
Відомий поет Олег Ольжич, закатований нацистами в концтаборі у 1944р., присвятив своєму лідеру і соратнику палкі слова: «Могила на цвинтарі «Кросвік» у Ротердамі не замкнула Євгена Коновальця. Постать, що виросла з державного змагання 1918 -1919 рр. піднеслася як огненний стовп над подоланою Україною і відблиск його осяюватиме ряд майбутніх десятиліть. З волі вождя розгорнувся неозорий націоналістичний рух і повстала міцна Організація. Ведена в затяжних боях і трудах сучасности, становить вона той хребет, що тримає тіло української нації, є її остоєю й силою. Важкі хмари залягають над нашою землею, йдуть здалека вітри і бурі, але Нація знає, що з Його духом, з Його заповітові вірними людьми, вона не зламається у негоді, а переможе»…