Днями виповнилось 110 років від дня народження Василя Кука, останнього головнокомандувача Української повстанської армії. Доля командира УПА (псевдо «Коваль», «Леміш», «Медвідь») є незвичайною, на відміну від більшості побратимів, вона відміряла йому довге життя – майже століття, сповнене небезпечних і драматичних подій. Майже двадцять років Кук прожив у підпіллі, сидів у польській і радянській тюрмах, щоправда, відбувся досить скромними як за тих часів термінами ув’язнення.
Особливо незвичним є те, що ані вироку, ні судового процесу над головнокомандувачем УПА радянські органи так і не провели! Після арешту його тримали кілька років під вартою в ході слідства, а потім… відпустили на волю. І не відправили на виселки кудись на Чукотку чи Колиму, дозволили оселитись у Києві, разом з сім’єю. Більше того, Кукові дали у столиці квартиру, допомогли здобути вищу освіту, і працювати за спеціальністю. Й не десь у селі, а в Інституті історії Академії Наук УРСР!
Така фантастична поблажливість радянської репресивної машини, й до кого, – до головнокомандувача ОУН! – просто не вкладається ні в які рамки. Адже востаннє рядового бійця УПА – Івана Гончарука засудили до страти у 1989 році, під завісу совка, у ліберальні часи горбачовської Перебудови. Розстріляли по тій самій справі, за яку ветеран визвольних змагань вже відбув десять років Колими. Хоч по всіх законах юриспруденції нікого не можна карати двічі за одну й ту саму провину…
Єдино можливе пояснення – вербовка в полоні, перехід – добровільний, або під примусом, на бік ворога. Звичайно, безпідставним його назвати не можна, особливо після оприлюднення у 1960 році підписаного В. Куком відкритого листа до діячів національно-визвольного руху еміграції із закликом припинити боротьбу проти радянської влади. І сам Кук у пізніх інтерв’ю не спростовував категорично своєї співпраці з органами. На думку істориків, після арешту відносини Кука з КДБ носили характер ризикованої гри, своєрідної партії в шахи, в якій кожна із сторін намагається досягти стратегічного результату, в тому числі за рахунок тактичної поступки опоненту, демонстрації відступу зі своїх позицій. Тобто, це той рідкісний випадок, коли шаблонна фраза «не все так однозначно» – може мати сенс...
Буремний шлях
Василь Кук народився 11 січня 1913р., у селі Красне на Львівщині, що входила тоді до Австро-Угорської імперії, у багатодітній селянській родині. У 1923 –1932 роках навчався в гімназії в Золочеві. 1927 року вступив до «Пласту», 1929-го – до молодіжної організації ОУН, як всі його брати і сестри.
Після закінчення гімназії Василь вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету, але замість навчання повністю віддався революційній діяльності. Організував студентську групу ОУН,
перевозив нелегальну літературу, зброю до інших міст. Перебував під пильним наглядом поліції. «1933-го мене другий раз ув'язнено на півроку в Золочівську тюрму за поширення летючок ОУН, – пише Кук в автобіографії. – У вересні звільнили, а в жовтні того ж року поляки знову мене арештували, у 1934-му разом із братом Ілярієм засудили за протипольські акції на два роки тюрми».
В 1936 році він вийшов на волю й очолив повітовий провід ОУН. У травні 1937 р. Василь організував напад на польських поміщиків – подружжя Ясінських. Акція пішла не за планом, Ясінські загинули. Учасників акції заарештували, засудили до тривалого ув’язнення, Іларія Кука засудили до страти. Василеві вдалось втекти, у травні 1937 року він перейшов на нелегальне становище, що тривало до арешту агентами КДБ у травні 1954 р.
У підпіллі він продовжив активну діяльність, зокрема обладнав у криївці першу підпільну друкарню ОУН. З початком Другої світової Василь разом з іншими провідними діячами ОУН створив центр у м. Кракові, що готував підпільників до збройної боротьби. 1941 року його обрали до складу Проводу Організації, який очолив Степан Бандера. У ході підготовки до війни Василь очолив штаб Похідних груп, які мали діяти на теренах Центральної, Південної та Східної України.
Із початком радянсько-німецької війни Кук взявся створювати апарат відновленої Актом 30 червня 1941 р. української держави. Діяльність ОУН спричинила репресії з боку окупаційної влади, за ґратами опинилися сотні націоналістів. Серед заарештованих гестапо – Василь Кук. Йому вдалось втекти під час етапування з Києва до Львова.
Навесні 1942р. він очолює Провід ОУН на південно-східних українських землях, перебирається до нашого регіону, де розгортає активну діяльність. «Моя група діяла у Дніпропетровську. Я очолював Провід ОУН на Південно-східних українських землях – в цей територіальний підрозділ входили і Донбас, і Запоріжжя, і Крим, і Одещина, – згадував Кук. – Дніпропетровська мережа націоналістичного підпілля – більше 1000 чоловік.
З радянським підпіллям в Дніпропетровську у нас були обмежені контакти, щоб отримувати інформацію, але співпраці не було. Вони більше займалися терористичними акціями проти німців, а ми – пропагандою. Тих, хто хотів частіше брати участь у бойових акціях проти німців, ми переправляли на Волинь, у Полісся. Там УПА в запеклих боях звільнила від фашистів цілі райони – і чималу роль у цьому зіграли загони, сформовані зі східних українців. А на Дніпропетровщині ландшафт для партизанських дій був невідповідний – ну, як у степу партизанити»?
Вочевидь, провідник назвав кількість членів оунівського підпілля саме в Дніпропетровську, без інших населених пунктів області, де теж існували чисельні осередки організації. І не тільки в таких містах, як Кривий Ріг, Нікополь, Кам’янське, а й у селах. Зокрема, у Криничках, Романковому, Карнаухівці, Тритузному.
У лавах організації спочатку переважали галичани – члени похідних груп, які прийшли разом з Куком, незабаром долучилися місцеві, особливо молодь, у тому числі,вчорашні комсомольці. Серед них – колишній комсорг Дніпропетровського університету Уляна Крюченко. Вона стала вірною дружиною Провідника, разом з ним пройшла через підпілля, полон, ув’язнення, допити.
1946 р. Уляна народила сина, назвали Юрком. У липні 1949-го на хуторі у Львівській області гебісти затримали жінку. Вимагали, щоб вмовила чоловіка до співпраці, обіцяли помилування. У хаті, де вона жила, влаштували засідку. Уляна зуміла втекти й добратися до чоловіка. За це чекісти відібрали сина, якого виховували дідусь і бабуся, й відправили під чужим ім’ям до дитячого будинку в Маріуполі. З батьками хлопець зустрівся в 14 років – після звільнення В. Кук добився возз’єднання родини. Юрій вивчився, здобув ступінь ¬кандидата фізико-математичних наук, працював в Інституті кібернетики НАН України, нині пенсіонер. Уляна працювала друкаркою, померла у 1972 р.
Після приходу радянських військ на Дніпропетровшину, Василь Кук перебирається на Волинь, де очолює новостворену групу УПА-Південь, в якій воювало чимало наших земляків. У квітні 1944 року Кук проводить один із найбільших боїв в історії УПА: під Гурбами 5 тисяч упівців протистояли 30 тисячам вояків НКВС. Тоді повстанцям вдалося вирватись з оточення. Кука обрали заступником лідера організації Романа Шухевича, а після загибелі останнього у березні 1950 р. – головним командиром УПА.
Це були найважчі роки боротьби, повстанці, не маючи зовнішньої допомоги, протистояли величезній каральній машині з необмеженими ресурсами. «Чесно кажучи, тоді ми розуміли – радянську бюрократичну машину нам не повалити. Але ми хотіли продемонструвати юному поколінню і нашим нащадкам, що без власної держави, без своєї армії, без опору гнобителям всіх мастей їх будуть знищувати», – визнав Кук на схилі життя.
Полювання на «Борсука»
З 1944 р. він стає об’єктом розшукової справи НКВС. Полювання на «Борсука» – під таким кодовим ім’ям проходив у справі, – тривало майже десять років. Не раз чекісти впритул виходили на повстанського командира, та йому дивом вдавалося вислизнути з тенет. «Барсук» имеет большой опыт подпольной, конспиративной деятельности против социалистического строя, базируясь на преданные контрреволюционные националистические кадры, –виправдовувалися чекісти перед керівництвом. – Он, неоднократно находясь в критическом положении, применял методы ухищрения, уходил из¬под удара органов и войск МГБ. В 1947 году «Барсук» во время проведения операции в течение нескольких часов находился под водой в пруду, дыша посредством тростниковой трубки». Чк ми знаємо, цей метод маскування використовували ще наші предки, козаки.
Через десять років «органам» таки вдалося впіймати головного ворога – завдяки зраді. 23 травня 1954 року Василь Кук разом з дружиною прибули у визначене місце Олеського лісу Львівщини для зустрічі зі зв’язковим. «Юрко», котрий мав переправити їх на схід, перед дорогою запропонував перепочити у криївці неподалік. Втомлене подружжя погодилося – зв’язкового знали давно й підстав не довіряти не мали. В криївці було ще двійко перевербованих повстанців. Коли гості поснули, «Юрко» натис сигнальну кнопку, якою було обладнано сховок. На місце негайно виїхала група захвату. Прокинувшись, Кук побачив націлені автомати в руках колишніх соратників. Чинити опір – неможливо…
Цікавим є список предметів, вилучених під час затримання Кука, що зберігся в Галузевому архіві СБУ. Насамперед, це зброя: автомат американського виробництва (модель не вказана, скоріш за все «Томпсон», невелика кількість яких поставлялась СРСР по ленд-лізу), радянський пістолет ТТ з набоями. Кілька підроблених печаток райрад і райспоживспілки. Два компаси – німецького й радянського виробництва, карти, ліхтарик. Книга оповідань англійською мовою з рукописними помітками (вочевидь, Кук студіював англійську на випадок втечі за кордон). Велика кількість медичних препаратів радянського виробництва, а також – інструменти для оперативної стоматологічної хірургії – щипці для видалення зубів, дзеркало. (Навряд чи повстанський командир сам лікував собі зуби – у підпіллі були фахові стоматологи). Запальничка й портсигар.
Були й цінні речі – жіночий і чоловічий годинники швейцарських марок «Felca» і «Roamer». П’ять каблучок з дорогоцінних металів, одна – з тризубом. Два гаманця з 8906 радянських рублів. На ті часи, чималі гроші – стільки коштував «Москвич» – 401. Цікава деталь: на допиті 7 червня 1954 р. Кук засвідчив, що при затриманні мав 18 тис. крб. Приблизно таку ж суму – 20 тисяч плюс золото, за словами зрадника, Кук пропонував йому під час арешту за свою свободу. Питання: куди ж поділась половина готівки? Схоже, таваріщі чекісти вирішили відзначити гучним бенкетом захоплення лідера УПА, ще й за його рахунок…
Після звільнення Кука з дружиною – спеціальним Наказом Президії Верховної Ради СССР від 14 липня 1960 р. N139/32 вони були амністовані, (причому ініціатором неймовірно гуманного акту вказувався… Комітет держбезпеки України!), – частину вилучених при затриманні речей
Кукові повернули. Про готівку й коштовності – невідомо.
Ризикована гра
Втім, нарікати на долю подружжю не доводилось, особливо на фоні сотень тисяч їх соратників, котрих катували, вбивали за рішенням суду і без, гноїли в ГУЛАГу. У сім’ю повернули сина, виділили двокімнатну квартиру на Дарниці в Києві, дали 1000 крб. для облаштування. Потурбувались і про роботу. Кука влаштували на заочне відділення престижного історико-філософського факультету Київського університету, одночасно взяли науковим співробітником Центрального історичного архіву ¬Києва.
Після закінчення вишу його приймають старшим науковим співробітником відділу історіографії та джерелознавства Інституту історії АН УРСР. Звичайно, всі призначення відділи кадрів таких установ погоджували з КДБ. Кук пише статті для «Української радянської енциклопедії», працює над кандидатською дисертацією. Однак з науковою кар’єрою не склалося – захист дисертації заборонили, у жовтні 1972 р., за три місяці до пенсії, його звільнили з Інституту історії АН УРСР з забороною працювати в школах і наукових установах.
За однією з версій, Кук впав у немилість через відмову написати історію ОУН у потрібному для влади руслі. За іншою – саме у 1972 році проходила масована зачистка українського дисидентського руху. Під час слідства по справах заарештованих активістів – Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Василя Стуса, та інших – виявили контакти упівського ветерана з молодими однодумцями.
Втім, для нього все обійшлось лише звільненням, невдовзі Кук знайшов нову роботу – у відділі постачання «Укрпобутреклами», де пропрацював аж до 1986 року. Вочевидь, багатий досвід головнокомандувача УПА в забезпеченні своєї армії всім необхідним – від зброї і боєприпасів, до одягу, їжі, ліків, книжок і документів – знову став у нагоді.
Йому в чергове неабияк пощастило. У 1974 році голова КДБ УРСР Віталій Федорчук, майбутній наступник Андропова на посаді очільника союзного КДБ, потім – міністр МВС СРСР, написав доповідну керівнику компартії України В. Щербицькому. Перелічивши гріхи Василя Кука, він пропонував скасування помилування та притягнення його до кримінальної відповідальності.
«При звільненні Кука і проведенні роботи з ідейного переконання передбачалося організувати його виступ на прес-конференції перед закордонними та радянськими журналістами, у пресі і на радіо, підготувати з його участю звернення до оунівських угруповань за кордоном, випустити від імені Кука брошуру для еміграції, в яких показати антинародну сутність українського націоналізму, – зазначено в документі.
…8 вересня 1960 року, – читаємо далі, – Кук був завербований Комітетом державної безпеки України в якості агента з метою використання в заходах щодо компрометації керівників закордонних націоналістичних центрів»…
Але далі Федорчук невдоволено констатує: «Від виконання завдань КДБ від ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав. Кук відмовився від написання статей проти українських націоналістів і при цьому став вимагати, щоб органи КДБ звільнили з місць ув’язнення низку учасників бандоунівського підпілля, повернули зі спецпоселень усіх його родичів та ін. Ці прохання Кука були виконані. В останні роки зв’язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося».
Серед звільнених на вимогу Кука були не тільки його родичі, але й члени Проводу ОУН Михайло Степаняк та Петро Дужий, засуджені до розстрілу, який потім замінили 25 роками таборів. Так що, ризикована гра, яку він багато років вів з радянськими спецслужбами, у підсумку виявилась виграшною. Особливо у порівнянні з єдино можливою альтернативою – глуха відмова, катування, розстріл…
Після відновлення Незалежності України Кук повернувся до професії історика, зосередивши зусилля на збереженні історичної пам’яті про боротьбу своїх побратимів. Збирав архівні матеріали, писав спогади про Степана Бандеру, Романа Шухевича та ін.
Помер Провідник на 95 році життя, 9 вересня 2007 р. Похований за його заповітом у рідному селі Красне на Львівщині. Церемонія прощання проходила в соборі Святого Юра у Львові. Проститися із «Лемішем» прийшли понад 100 тис. людей. Василь Степанович став для України ниткою, що поєднала героїчне покоління повстанців1930-50 років та дисидентів, котрі підхопили які естафету боротьби за українську незалежність.