Декілька років тому я була щиро здивована, що вуличні музиканти у Львові, які мали б знати усе, не змогли згадати й заспівати улюблену пісню моєї мами «Марічка». Нещодавно я зрозуміла чому: «Марічка» – це не про Львів, це – про Чернівці. Так сталося, що про столицю Буковини (до речі, у слові Буковина правильний наголос на «и»), ми знаємо небагато, чомусь це місто залишається поза увагою туроператорів, а даремно. Тут є що подивитись і на що звернути увагу, це місто з цікавою історією та власним шармом, легендами та байками, отже, свої враження за декілька днів у Чернівцях я спробую трохи структурувати.
1. Транспорт та інфраструктура
Перша новина не дуже добра: прямого потягу з Кам’янського до Чернівців немає, тому треба обирати станцію для пересадки. Це може бути Київ, Львів, тут вже на власний розсуд і час, який ви плануєте витратити. Я їхала до Тернополя, потім автобусом до Чернівців. Цей варіант не раджу, бо чотири години у спеку в старому «Еталоні», що збирає пасажирів по всьому маршруту і заходить у кожне село – задоволення таке собі…
У самих Чернівцях були щиро й приємно здивовані роботою комунального транспорту: автобуси і тролейбуси нові, салони з клімат-контролем, правда, ціна на будь-який маршрут та відстань 14 гривень. Оплата – тільки через встановлені у салонах термінали, розрахуватися готівкою неможливо, а от перевіряють оплату проїзду регулярно: за чотири дні у місті разів п’ять ми підтверджували, що їдемо не «зайцями». Є й «маршрутки», що коштують ті ж 14 гривень, розрахуватися можна з водієм, який видасть квиток, проте це старі й досить занедбані машини, іноді з якоюсь ганчіркою під ногами. У користуванні таксі потреби не було, бо до ключових пунктів призначення можна було доїхати громадським транспортом, а там, де не можна, наприклад, до міського пляжу, туди і таксі їхати не хочуть.
Готелів багато, ціна різна і залежить від рівня закладу та віддаленості від центра міста. Історична частина знаходиться на одному березі Прута, спальні райони, що мало цікавлять туристів, на іншому. В цілому місто зручне й зрозуміле, присутні всеукраїнські мережі типу «Сільпо» та «Аврори», що часом спрощує проблеми. Ще одна особливість – бруківка усієї історичної частини, що не дуже зручно, якщо треба тягнути валізи на колесах. З іншого боку – не побачили шалених мотоциклістів та аварій, бо на такій дорозі не дуже й погазуєш.
2. Історична довідка
З самого початку свого заснування місто стояло на перехресті різних торгівельних шляхів, тож дата на сувенірних чашках стоїть 1408 рік. Жили тут в основному українці, румуни, молдавани, євреї, вірмени, а місто у різні епохи входило до складу Османської імперії, Румунії, Австро-Угорщини, що наклало відбиток на архітектурні особливості міста, спосіб життя й менталітет місцевого населення. Приміром, митися чернівчан навчили турки, досі збереглося місце на Турецькій площі, де колись були перші бані. Після запровадження, іноді й силою, елементарних вимог до гігієни населення, середня тривалість життя збільшилася аж на десять років.
Незважаючи на таке етнічне розмаїття міста особливих проблем на цьому ґрунті не виникало, кожен робив свою справу та відігравав певну роль у суспільстві. Кажуть, що єдиний раз євреї побилися з українцями, коли видавали румунські паспорти: люди у черзі переживали, що на всіх не вистачить… Було це, зрозуміло, вже у ХХ буремному столітті, яке прокотилося по Чернівцях не менш жорстоко, ніж по інших містах та селах України.
Після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Рибентропа Буковина мала відійти до Радянського Союзу. У Румунії цьому не зраділи, бо найвидатніші святині народу, поховання національних лідерів були саме тут. Дійшли до компромісу: частина Буковини залишається за Румунією, а Чернівці, що цікавили радянську владу передусім як вже працюючий залізничний вузол, входить до складу СРСР. Зрозуміло, що в місті цьому не зраділи. У кого була можливість виїхати до Румунії, виїжджали цілими сім’ями. Хто дочекався нової влади, ті мали три дні, щоб визначитися: або залишаєшся та живеш за новими законами, або маєш звільнити помешкання для теперішніх мешканців, яких привозили сюди звідусіль. Через деякий час з’ясувалось, що Чернівці можуть залишитися без жителів – люди переходили кордон тисячами. І тоді, щоб зупинити цей натовп, прикордонники відкрили вогонь… Хто вижив – повернувся у місто…Звісно, що приватна власність була націоналізована, багато хто залишився без роботи.
Потім – Друга світова, місто окуповано, найболючіше питання – єврейське, бо на початок війни єврейське населення Чернівців складало 38 %. У створеному гетто умови були важкі, люди гинули, хоча спроби місцевої влади якось врятувати, повернути євреїв у місто (не безкоштовно, звичайно) як кваліфікований персонал були. Комусь пощастило вижити, багатьом – ні. Зараз євреїв у місті за статистикою близько 12 %.
Закінчення війни для міста означало вороття радянської влади та тисяч тяжко поранених, без кінцівок, контужених солдат, що поверталися з фронту. Виявляється, Чернівці було обрано одним з п’яти прикордонних міст, де такі ветерани мали залишатися – у великої перемоги повинно бути привабливе обличчя. На вокзалі солдатам та офіцерам, що зазвичай мали при собі зброю, видавали щось на зразок ордеру на поселення, і все б нічого, та ці помешкання вже були зайняті тими, кого називають кримінальними елементами. Розрахунок був простий – або місто очиститься від криміналу, або не треба буде утримувати інвалідів. Два роки на вулицях стояло таке жахіття, що молодих дівчат батьки не ризикували випускати з дому, до того ж після ліквідації будинку розпусти спалахнула страшна епідемія венеричних захворювань. Місцевий гід розповів реальну історію: батьки два роки тримали дочку за хвірткою, а після, бо дівчині вже двадцять один рік, просто видали заміж, аби тепер чоловік переймався її безпекою.
Наступна історія Чернівців схожа на те, що переживала вся наша країна. Місто пишається своїми кращими синами й доньками, навпроти театру є власна алея зірок. І «Червону руту» вперше заспівали саме тут.
3. «Родзинки» для туристів
Насправді їх багато, але архітектурною візитівкою є будівля Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, який дуже багато зробив для популяризації української мови на Буковині. Будувалась споруда як резиденція православної митрополії, зараз це пам’ятка ЮНЕСКО. Для її зведення довелось побудувати декілька заводів з виробництва цегли. Кожну годину усі бажаючі за 60 гривень з дорослого можуть під керівництвом гіда оглянути церкву, деякі приміщення університету, що чудово збереглися, та вдосталь нафотографуватися. Кажуть, що парк за корпусами теж гарний, але на момент нашої екскурсії туди не пускали.
Центральною, повністю пішохідною, є вулиця Ольги Кобилянської, колись вона називалась Панською. Сюди не можна було жінкам у хустках, тільки у капелюшках, не можна було потрапити на цю вулицю без взуття. Існувала легенда, що Панську метуть мітлами з троянд, тому що дійсно їхніми пелюстками вранці було засипано бруківку (зараз встановлено пам’ятник двірнику з трояндовою мітлою). Правда була прозаїчнішою – проблема з каналізацією, вірніше, з її відсутністю. Щоб якось перебивати сморід і запроваджувались різні хитрощі, потреба в яких зникла зі спорудженням централізованого водопостачання і каналізації.
Тепер частково вулиця засаджена кленами – подарунок від канадської діаспори. Тут багато магазинів, закладів харчування, сувенірних крамничок, є місця, щоб присісти й перепочити.
Для того, щоб побачити Чернівці по-справжньому, варто замовити оглядову екскурсію містом. Середня вартість групової екскурсії – 100 гривень з людини, індивідуальної – у кого як. Наша коштувала 600, проте ми не пожалкували, хоча 3,5 години на ногах у саму спеку витримати важкувато. Після цього по-іншому дивишся на ті ж будівлі й споруди, бачиш те, чого не помічав раніше, а талановитий гід показує не тільки туристичну, а й трохи приховану красу внутрішніх двориків міста, про існування яких можна й не здогадатися.
У місті багато музеїв, історичних пам’яток. Нас вразив будинок-музей Ольги Кобилянської, в якому збереглися меблі, особисті речі письменниці.
Є заклади, де можна скуштувати страви різних національних кухонь, приміром, румунської та єврейської. А ще організовуються різними агентствами екскурсії в Румунію (кордон недалеко), навіть одноденні, але потурбуватися слід заздалегідь, бо вони з дуже раннім виїздом і зазвичай у вихідні.
З початком повномасштабної війни Чернівці прийняли багато вимушених переселенців, бо вважаються одним з безпечніших міст у країні. На центральній площі – скульптура молодого Кобзаря, соняшники, діти у фонтані та фотографії тих, хто втратив своє життя на цій війні.
P.S. А «Марічку» я все ж таки почула: кожного дня о 12.00 на міський ратуші з’являється трубач і виконує спочатку гімн України, а потім – «А на тому боці, там живе Марічка, в хаті, що сховалась у зелений бір».
(Для тих, хто не в курсі: Михайло Хома «Марічка» https://www.youtube.com/watch?v=-aPCl8mcoX8 )
Світлана Садовенко.