…Вечір, 16 жовтня 1978 року в Римі. Площа Св. Петра заповнена людьми з усього світу, які чекають на появу білого диму з комина Сікстинської каплиці. За годину з балкона базиліки Св. Петра до них звертається новообраний глава Католицької церкви. Папа Іван Павло II починає свій перший виступ у новому статусі закликом: «Не бійтеся!». Це слова Ісуса Христа, мовлені після воскресіння до учнів-апостолів. «Ми не повинні боятися правди про самих себе, треба долати страх у сучасному глобалізованому світі», – наголосив Іван Павло II.
Відтоді минуло 45 років, світ кардинально змінився, і нажаль, не можна однозначно сказати, що на краще. Страх не зник, не зважаючи на зникнення комуністичної імперії та її сателітів, котрі вважали святого отця величезною загрозою для себе, своєї деспотичної влади, своїх планів поширювати її на нові території. Їх страх перед світлом правди та істини, яку невтомно ніс Понтифік людству, викликав рефлекторне бажання його загасити – за допомогою найманих вбивць. Однак провидіння, як вважав сам Понтифік – заступництво Божої Матері, зберегло йому життя для великої місії…
Будівник мостів
Мало хто знає, що латинський титул глави Католицької церкви – Pontifex Maximus буквально перекладається, як «Головний Містобудівник». Так у Стародавньому Римі називали верховного жерця, котрий забезпечував зв'язок небесного й земного, матеріального й духовного світу. Це визначення якнайкраще пасує Івану Павлу II, хоч сам він віддавав перевагу скромному званню «Слуга божих слуг». Протягом 27 років перебування на папському престолі він невтомно будував мости між народами й політиками, країнами й континентами, церквами й релігіями. Він здійснив 250 пастирських поїздок, відвідав 1022 міста 130 країн світу. Загалом, за час понтифікату Папа проїхав понад 1 167 000 км, що втричі перевищує відстань від Землі до Місяця! Йому належить ще один унікальний рекорд: Святу Месу у 1995 р. на Філіппінах, яку поводив Папа, відвідало 5 мільйонів осіб. Це найбільше зібрання в історії людства.
Слідуючи своєму гаслу, він сам подавав приклад – не боятися. Іван Павло ІІ не боявся визнавати гріхи та помилки – і свої, і церкви. На початку нового тисячоліття він видав енцикліку «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква увійшла у ХХІ століття з проханням пробачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього свого існування», – писав Папа. І просив пробачити хрестові походи, інквізицію, терпимість до рабства, розкол християнського світу, переслідування єврейського народу, мовчання під час Голокосту…
Він не боявся бути першопрохідцем. Іван Павло ІІ увійшов в історію, не тільки, як перший Понтифік – слов'янин, а як перший римський Папа, який відвідав мечеть, лютеранську і англіканську церкви. Він першим переступив поріг синагоги, вимовивши історичну фразу: «Ви – наші улюблені брати, наші старші брати».
Це не означає, що Іван Павло ІІ був м’яким і податливим. Ні, він залишався жорстким і принциповим, коли йшлось про базові речі. Так, не зважаючи на думку деяких кардиналів, він засудив «теологію звільнення» – суміш християнства й марксизму, популярну в Латинській Америці в 1970 – 80-х роках. (Схоже, нинішній Папа Франциск, родом з Аргентини, теж не уник пливу цієї ідеології). Понтифік залишався непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, евтаназії, неможливість надання жінкам священицького сану, виступав проти одностатевих шлюбів і за збереження целібату.
Івана Павла ІІ називали видатним релігійним діячем за життя, але велике, як відомо, видніше на відстані. З дистанції майже двох десятиліть, що минули по смерті Понтифіка, чудово видно, особливо якщо порівнювати з його наступниками – постаті такого масштабу в наш світ приходять, нажаль, дуже рідко. І у цей час тяжких випробувань для людства, коли глобальне Зло, точково сконцентроване в ботоксному черепі, відкрито йде у наступ на всі християнські заповіді й гуманістичні принципи, нахабно плює на закони й міжнародне право, хочеться згадати Папу Івана Павла ІІ, великого друга України, його уроки й настанови…
Український слід
…18 травня 1920 року в містечку Вадовіце біля Кракова в сім'ї офіцера Кароля Войтили та вчительки Емілії, в дівоцтві Качуровської, народилася третя дитина. Хлопчика назвали Кароль-Юзеф. Його мати була родом із Холмщини, давньої української, від часів Київської Русі, території. І хоч офіційні біографи Понтифіка це заперечують, чимало українських дослідників вважають його українцем по матері.
У селі Вишневець на Тернопільщині донедавна жили старі сестри Марія Качуровська та Олена Обізюк, які були впевнені, що Папа Римський – їхній двоюрідний брат. Його мати Емілія Качуровська – тітка Міля, рідна сестра їх батька Володимира Качуровського, котра вийшла заміж за поляка і переїхала до Польщі.
Але письмових свідчень українського походження Папи дуже мало. Хіба що спогади лікаря Бориса Філіпчака, видані у США в вісімдесяті роки. Його дружина Софія Кучмерчик теж нібито була кузиною Папи, вона померла 1977 року, за рік до його інтронізації. Філіпчак теж стверджує, що Емілія Качуровська походила з греко-католицької родини з міста Кремінця, що на Тернопільщині. Більш-менш офіційним свідченням можна вважати брошуру «Папа і Україна», видану патріаршою комісією з питань молоді Української греко-католицької церкви напередодні візиту Іоанна Павла II в Україну в 2001 р., де говориться про його українське коріння.
Часто приводять слова самого Папи про те, що його мати була «русинкою» (тобто українкою), що він буцімто говорив під час зустрічей з українськими паломниками та студентами. Відзначають і те, що він вільно й без акценту розмовляв українською. Щоправда, останній аргумент – так собі, адже Понтифік добре володів 12 мовами світу. Словом, доки відсутні документальні докази, довести українське походження Іоанна Павла II не є можливим. Але нічого неймовірного чи сенсаційного в таких версіях теж немає, враховуючі спорідненість двох сусідніх народів, переплетеність історичних доль і родинних зв’язків.
Кароль Войтила-старший походив із гуралів – це етнічна група польських горян (до слова про версії українського походження – вона споріднена з нашими гуцулами, лемками й бойками). До призову в Австро-Угорське військо 1900 року, Кароль, як і його батько, працював кравцем. Войтила в армії прижився, поступово дослужився до офіцерського звання. Під час Першої світової брав участь у боях з росіянами, у 1918 році вступив у щойно створене Військо Польське. З 1920 року поручник Войтила служив у повітовій команді поповнень (типу нашого військкомату), 1928 року вийшов у відставку.
Сім’я Войтил була набожною, і Льолек (так звали Кароля) змалку служкою у костелі. Мати тяжко хворіла і, коли йому було дев'ять років, померла. Ще через три роки заразився від пацієнтки скарлатиною і помер брат Едмунд, молодий лікар, старший на 14 років. Сестра померла ще немовлям. Два Каролі – старший та молодший залишилися самі...
Між театром і костелом
Льолек успішно закінчив початкову школу і вступив до гімназії. Був одним із найкращих учнів класу, любив літературу, сам писав вірші. Активно займався спортом – плаванням, веслуванням, гірськими лижами, альпінізмом, футболом. Але найбільше захоплення юнака, яке могло стати справою життя, – театр. Він грав у аматорських виставах, сам писав п’єси, виступав на конкурсах декламаторів і мріяв про професійну сцену. Але склалось інакше.
Після закінчення гімназії у 1938 р. Кароль став студентом філософського факультету Ягелонського університету в Кракові і приєднався до «Академічного легіону» – програми військового навчання студентів, на кшталт наших військових кафедр. За рік почалася Друга світова. Нацисти закрили університет, багатьох професорів вислали до концтаборів. Щоб уникнути відправки до Німеччини й заробити на життя собі й батькові, якому перестали платити військову пенсію, юнак влаштувався підсобником на каменоломні хімічного заводу «Сольвей», а в1941 р. перейшов на завод. «З гордістю та вдячністю Богу говорю про це – мені випало чотири роки бути робітником», – згадував Папа.
Одночасно Войтила відвідував лекції в підпільному університеті, писав вірші та п'єси. Разом з Мечиславом Котлярчиком, в майбутньому – відомим актором і режисером заснував підпільний «Рапсодичний театр», грав головні ролі. Кароль не був підпільником чи партизаном. Але відповідно до нацистських законів, участь в діяльності нелегального університету і театру вважались злочинами. «Щодня могли взяти на вулиці, в кар'єрі чи на заводі та вивезти до концтабору, – згадував Папа. – Не раз запитував себе: стільки моїх ровесників загинуло, чому не я? Тепер знаю, що це не було випадковістю».
18 лютого 1942 року від серцевого нападу помер батько. Смерть єдиної рідної людини в поєднанні з горем і злом, які принесла нацистська влада, стали для Кароля важким випробуванням. Він вирішив присвятити себе боротьбі зі злом, але обрав не шлях збройної боротьби, як більшість його ровесників, а служіння Богові. Він вирішив стати священиком і записався на нелегальні теологічні студії Ягелонського університету. З серпня 1944 року, коли гестапо почало жорстоко переслідувати католицьке духовенство, Войтила перейшов на нелегальне становище і разом із кількома семінаристами переховувався у краківського архієпископа Адама Сапеги.
Професор – рятівник з Дніпра
Звільнення Кракова радянськими військами принесло не тільки свободу від нацизму, а й нові небезпеки. Одна така історія має відношення не тільки до України, а й до нашого регіону. Адже її розповідав професор історичного факультету тоді Дніпропетровського державного університету Василь Сиротенко. За його словами, у визволеному від німців місті він не тільки зустрічався з майбутнім Папою Римським, а й врятував його!
У 1945 році майор Сиротенко перебував у Кракові в ранзі помічника начальника оперативного відділу штаба 59-ї армії. Для вивчення масиву документів, що залишились після німців, був потрібен перекладач. (В іншій версії розповідей Сиротенка, які з роками зазнавали суттєвих змін, перекладач був потрібен для спілкування з визволеними в’язнями концтабору). Йому порекомендували молодого семінариста на прізвище Войтила, який знав кілька мов. При знайомстві підтвердилося – хлопець дійсно володів чеською, німецькою, французькою, іспанською, грецькою, латиною, а також російською, пояснивши, що його мати була русинкою. Сиротенко якийсь час працював з ним, поки молодим поліглотом не зацікавився СМЕРШ. За однією з версій Сиротенка, він врятував Кароля від арешту й відправки до Сибіру, за іншою – нібито сам відвів дуло автомата особіста, коли той хотів застрелити хлопця, й допоміг йому зникнути.
Після інтроронізації Івана Павла ІІ Василь Трохимович постійно розповідав цю історію студентам на своїх лекціях, хоч спеціалізувався на зовсім іншому історичному періоді – Середньовіччі. Згодом вона потрапила у ЗМІ, в тому числі в італійський журнал «Famiglia Christiana». Однак на офіційного біографа Понтифіка, священика Адама Бонецького, автора ґрунтовного дослідження «Календар життя Кароля Войтили», вона не справила враження. «Я абсолютно впевнений, що описані події ніколи не мали місця насправді», – заявив він.
Кардинал на лижній трасі
Войтила продовжив богословську освіту в Ягелонському університеті, водночас працює асистентом, веде семінари з історії.
1 листопада 1946 р. захистив магістерську дисертацію з богослов'я та отримав духовний сан. Молодого священика направили до Риму продовжувати навчання в Домініканському університеті, там він захистив докторську дисертацію.
З 1953 року Войтила викладає етику в Ягелонському і Люблінському університетах.
Через п’ять років він був висвячений на єпископа і призначений помічником архієпископа Кракова. У жовтні 1962 р. як один із наймолодших учасників бере участь у роботі Другого Ватиканського Собору. У березні 1964 р. Войтила призначений архієпископом Кракова, а в червні 1967-го отримав кардинальську мантію. Весь час він продовжував викладати, для студентів був не тільки духовним лідером, а й старшим товаришем. Войтила знаходив час ходити з ними в туристичні походи, сплавлятись на байдарках гірськими річками, кататись на лижах. І абсолютно не соромився цього. Якось у нього спитали: «Хіба личить кардиналові кататися на гірських лижах»? «Я принизив би високий сан, якби катався погано. Але я катаюсь досить добре, тож жодної проблеми немає», – відповів владика, продемонструвавши не тільки демократизм, а й відмінне почуття гумору. Не полишав Войтила й літературну творчість, писав і видавав збірки поезій та драматургії. За мотивами його п'єси «Перед магазином ювеліра» у Голівуді зняли успішний фільм.
При цьому кардинал перебував під пильним наглядом і тиском влади соціалістичної Польщі. Він прийняв рішення перенести легендарну ікону Божої Матері Ченстохови до Краківської архиєпархії та підтримав боротьбу мешканців «зразкового соціалістичного міста» Нова Гута за будівництво там католицького собору. Після масових протестів лідер ПОРП Владислав Гомулка, який забороняв будівництво костелу в Новій Гуті, змушений був піти у відставку. З початку 1970-х кардинал Войтила стає одним з найвпливовіших діячів Польщі.
Однією з перших апостольських поїздок Івана Павла ІІ після інтронізації став візит до Польщі 2-10 червня 1979 року. Сім місяців влада чинила опір візиту, але була змушена поступитися. Папа тріумфально об'їхав усю країну. Понад 10 мільйонів співвітчизників вітали його як національного героя – третина населення ПНР. Вони сприйняли цей візит, як ковток свободи. Вже за рік, влітку 1980 року, у Польщі з'явилася перша незалежна профспілка «Солідарність», що означало кінець монополії комуністичної влади. Лише запровадження генералом Ярузельським у грудні 1981 року воєнного стану дозволило комуністичній владі на якийсь взяти ситуацію під контроль.
Не дивно, що в СРСР обрання поляка главою впливової Римо-католицької церкви сприйняли як велику загрозу. КДБ і польські спецслужби пильно стежили за кожним кроком Войтили з часів його кардинальства. Голова резидентури КДБ у Варшаві генерал В. Павлов попереджав кремль, що «новий Папа продовжить свою кардинальську політику непримиренної ворожості щодо СРСР та соціалістичного устрою». Радянський посол у Варшаві Б. Аристов у повідомленнях Політбюро ЦК КПРС називав Понтифіка «токсичним антикомуністом».
Особливу тривогу викликав новий Папи у керівництва радянської України. Адже для нього проблема Української греко-католицької Церкви, забороненої Сталіним у 1946 р., була одним з пріоритетів. Вже під час інавгураційної промови він згадав кардинала УГКЦ Йосипа Сліпого, в’язня ГУЛАГу. У березні 1980 р. Папа скликав Синод Греко-Католицької Церкви, на якому було обрано наступника кардинала Йосипа Сліпого, архієпископа Мирослава Любачівського.
У грудні 1980 р. голова КДБ в Україні генерал В. Федорчук писав Володимиру Щербицькому що дії Папи є втручанням у внутрішні справи СРСР та попереджав про загрозу для України, бо «Уніатська церква є ідеологічною підтримкою для українського націоналізму і готує керівні кадри націоналістів». Федорчук закликав владу вжити рішучих заходів для протидії цій загрозі.
Прощення для кілера
Реакція не забарилась. 13 травня 1981 року Іван Павло ІІ, як завжди після проповіді, вийшов до віруючих на майдані Святого Петра. Раптом з натовпу пролунало кілька пострілів. У Папу потрапили дві кулі – в живіт та руку. Операція тривала понад п'ять годин. Іван Павло ІІ дивом залишився живим. Першими його словами після того, як він прийшов до тями, були: «Що з тим, хто стріляв?... Чи все гаразд»? Одужавши, Папа відвідав кілера у в'язниці, пробачив його і довго бесідував.
Стрілком, затриманим на місці злочину, був член турецької ультраправої націоналістичної організації «Сірі вовки» Мехмет Алі Агджа, розшукуваний на батьківщині за вбивство. Під час слідства він зізнався, що замах організували спецслужби Болгарії, за якими стояв КДБ СРСР. Під підозру потрапили троє болгарських і троє турецьких громадян, затримати вдалось одного – представника «Балканських авіаліній» Сергія Іванова. Три роки він провів в італійській в’язниці, згодом через брак доказів його звільнили.
Через чверть століття, 2006 року, вже після смерті Івана Павла ІІ спеціальна комісія парламенту Італії, оприлюднила свої висновки. На підставі нових даних вона визнала, що ініціатором вбивства Папи було керівництво СРСР. Агджа, засуджений до довічного ув’язнення, відсидів в Італії 19 років, потім був депортований до Туреччини, де відсидів ще 10 років. У 2010 р. він вийшов на волю, прийняв католицизм, побував у Ватикані й поклав квіти на могилу Івана Павла II. На волі він робив суперечливі заяви стосовно замаху. Про болгарський і радянський слід вже не згадує, натомість перекладає вину то на якихось кардиналів – змовників, то на іранський уряд і Аятолу Хомейні. Змінити свідчення його могли й мотивувати, скажімо, російські спадкоємці КДБ, – грошима або погрозами. Тим більше, з таким аргумент, як загадкова смерть фігуранта справи Сергія Антонова, у своїй квартирі в Софії у 2007 р.
Потужні перепони протягом багатьох років чинила путінська росія і візиту Папи в Україну, через РПЦ та УПЦ МП. Приїзд Івана Павла ІІ на нашу землю, що попри істерію РПЦ врешті відбувся у червні 2001 року, став яскравою демонстрацією підтримки найавторитетнішим духовним лідером світу незалежності України, права нашого народу будувати самостійну державу. Крім масштабних богослужінь в Києві і Львові Понтифік відвідав меморіали у Бабиному Яру й Биківні, вшанував пам'ять жертв тоталітарних режимів.
Помер Іван Павло II на 85 році життя, 2 квітня 2005 року. Перебуваючи у свідомості, встиг зробити прощальний жест у бік площі Святого Петра, де зібрались десятки тисяч вірян. Прощання з Папою стало наймасовішою церемоніальною подією в історії людства. На похорон з'їхалися понад 100 глав держав та урядів, 11 монархів, 70 президентів та прем'єр-міністрів. 4 мільйони паломників проводили Понтифіка в останню путь; 2 мільярди глядачів стежили за церемонією у прямому ефірі. За 9 років по смерті, Івана Павла II було канонізовано – офіційно визнано святим.
«Давайте не будемо сприймати насильство, як шлях до миру. Натомість почнемо з поваги до справжньої свободи: отриманий у результаті світ зможе задовольнити очікування миру, оскільки це буде світ, заснований на справедливості, світ, заснований на гідності вільної людини»,– слова Івана Павла II, звернені до всіх людей світу, сьогодні є актуальними, як ніколи.