19 квітня виповнюється 240 років анексії Криму Росією. Мова йде про першу анексію, – пам'ять про другу, що сталась дев’ять років назад, ще не стала частиною історичної хроніки. Але прецедент загарбання саме цієї території – Росія створила ще у ХVІІІ сторіччі. У той день, в 1783 р. імператриця Катерина ІІ підписала маніфест «Про прийняття півострова Кримського, острова Тамань та всієї Кубанської сторони під Російську державу».
Відтоді, росіяни стали вважати Крим своєю територією, хоча більшість європейських держав – насамперед, Франція, Великобританія, і звичайно, Туреччина, – були зовсім іншої думки. Що й призвело через сім десятиліть до Кримської війни 1853-1856 рр., яка завершилась поразкою і капітуляцією Росії. Та й місцеве населення, переважну більшість якого становили кримські татари, не виявляло особливого ентузіазму від поглинання їх країни ненажерливим північним сусідом. Вони добре знали, що означає життя під російською окупацією…
Не зважаючи на обіцяні російським урядом пільги і преференції , після приєднання Криму до Росії десятки тисяч корінних мешканців покинули півострів, подавшись до Туреччини. Населення Криму, що становило на початку ХVІІІ сторіччя більше 700 тисяч жителів, до кінця 1783 р. – року першої російської анексії, скоротилося до 60 тисяч, – більш ніж вдесятеро! Такі стрімкі темпи виїзду населення півострова, через що він значно знелюднів, і царська адміністрація взялась активно завозити переселенців, як з регіонів Росії, так і з з-за кордону – ще одна їх традиційна тактика демографічної експансії, – можна порівняти з масовою втечею людей з Криму у 1920 р. Вони рятувались від жахіття червоного терору, що невблаганно насувався на квітучий край.
Старі мантри
Тим не менше, мантри про Крим, як територію, що нібито завжди входила до складу Росії – залишається одним зі стовпів російської пропаганди. На ньому базується її агресивна, грабіжницька політика, – якщо такі брутальні дії, що більше нагадують рефлекси оскаженілого звіра, ніж норми цивілізованого суспільства, можна називати політикою.
У 2014 році, брутально порушивши всі норми міжнародного права і міждержавні угоди, Путін загарбав Крим – невід’ємну частину території України, сусідньої суверенної держави. Мотивував він свій злочин якоюсь дивною лірично-сентиментальною маячнею: «Для Росії Крим, давня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне та сакральне значення. Так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам чи іудаїзм».
Але спроби порівняння з Храмовою горою в Єрусалимі «древнього Херсонесу або, як називали його російські літописці, Корсуні, де прийняв хрещення князь Володимир, а потім і хрестив усю Русь», – виглядають жалюгідними маніпуляціями. По-перше, Володимир Великий – князь саме київський. Московським він точно не може бути, – адже перша письмова згадка про Москву з’явилась аж через півтора століття після смерті Володиимира Хрестителя. По-друге, згідно з літописом Якова Чорноризця, ченця Києво-Печерського монастиря, датованим ХІ століттям, тобто, більш раннім джерелом, ніж «Повість временних літ», князь Володимир хрестився в 988 році, і не в Криму, чи десь інде, саме у стольному граді Києві. Корсунь – він дійсно штурмуватиме на чолі війська, прагнучи захопити християнські святині. Але – через три роки після хрещення, – свого, і Київської Русі.
Та й сама кругла цифра – 240 років, якою активно спекулює роспропаганда, щоб довести «споконвічне» російське владарювання на півострові – аргумент, так собі. Термін начебто й не малий, але в історичному плані – два з половиною століття, – це, м’яко говорячи, не так вже й багато.
Маніпуляції цифрами
Більше того, якщо бути точним, росіяни володіли Кримом з 1783-го до 1954-го, коли російський статус Криму абсолютно законно був припинений у лютому 1954 року на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». Тобто, виходить всього 171 рік. А фактично, з урахуванням періодів іноземних окупацій, – на чотири року менше. Отже, з трьох тисячоліть писемної історії Криму (IX ст. до н. е. – XXI ст.), яка починається навіть не з греків, а племен кіммерійців і таврів, його фактична належність Росії складе лише 167 років.
Тому «одвічний російський Крим» про що любить просторікувати кремлівський диктатор і його посіпаки, має не надто переконливий вигляд. Особливо на тлі навіть того факту, що Туреччина, як спадкоємиця Османської імперії, була володаркою півострова із 1475 року по 1774 рік, тобто три століття – майже удвічі довше за Росію.
Крім того, точка відліку російського панування – 1783 рік, не є легітимною з точки зору міжнародного права. Це фактично така сама нахабна анексія, як і та, що сталась у 2014 році. Хіба що тоді Російська імперія не проводила в давнину бутафорських референдумів чи інших процедурних імітацій. 19 квітня 1783 року у містах півострова було зачитано маніфест про «приєднання Криму до Росії», та й усе на тому. У Петербурзі навіть не вважали за потрібне вимагати від кримського хана офіційного зречення престолу. А навіщо зайві церемонії?
Де-факто Крим був окупований росіянами ще раніше. У ході російсько-турецької війни 1768-1774 російські війська зайшли в Крим. За договором з ханом Сахібом II Ґераєм (1772) і Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року між Росією і Османською імперією було оголошено незалежність Кримського ханства як від султанату, так і від імперії. Але фортеці Єні-Кале, Керч і Кінбурн були прямо анексовані Росією. Тобто, ситуація майже один в один повторює практику вже наших днів, коли росіяни використали базування свого Чорноморського флоту в Криму для повного захоплення півострова у слушний момент.
Сахіб Ґерай, котрий перебував під сильним російським впливом, уклав з Росією договір, який дозволяв російській армії перебувати на території Криму. Але його наступник, Девлет IV Гірей орієнтувався на Туреччину. Він навіть вимагав від турецького султана Османа, щоб той розірвав укладений з Росією договір про незалежність Криму, повернув півострів під своє верховенство і захист. Але Порта, побоюючись нової війни з Росією, не наважилася на це.
Герай, котрий не став героєм
Тим не менше, росіяни доклали всіх зусиль, щоби добитись заміни кримського монарха на більш лояльного собі. Такий знайшовся в особі
Шахін Герая – молодшого брата колишнього російського ставленика а II Герая.
Народився майбутній хан в турецькому місті Едірна в 1745 році. Слід зауважити, що в Криму ханська посада була не спадковою, а виборною. Главу держави обирали вищі сановники – беї. Дитинство він провів в Туреччині, вчився у Греції і Італії, досконало знав іноземні мови і західну культуру. Так само, як і російський побут.
Адже у Петербурзі молодший брат хана затримався надовго. Ще б пак, адже росіяни, котрі мали вже тоді плани на нього, виявили нечувану щедрість: гостя поселили в розкішному палаці, Катерина II обдаровувала його шубами, грошима, коштовностями. І коли канцлер Російської імперії Микита Панін натякнув молодому чоловіку, що йому можуть допомогти стати ханом, Шахін Герай сприйняв це, як черговий коштовний подарунок від «добрих росіян» і пообіцяв ревно піклуватися про інтереси російської корони і «кріпити міцність нашого союзу».
Хто знає, чи він був настільки наївний, щоб вірити в добрі наміри росіян, чи просто хотів скористатись вигідною для захоплення влади ситуацією? Але факт залишається фактом – Шахін Герай таки стане ханом у 1777 році, спираючись на російські багнети. Але це погано закінчиться – і для нього особисто, і для його співвітчизників, і для Криму в цілому.
Ні, він намагався бути сильним і прогресивним монархом – навіть проводив активну реформаторську політику, направлену насамперед на посилення своєї ж влади. Шахін Ґерай скасував звичай обрання хана беями і ввів пряме наслідування престолу; створив незалежне від бейського командування власне регулярне військо. Він також упорядкував фінансову систему, почав карбувати власні монети. З метою ослаблення впливу аристократії було введено нове адміністративне ділення країни і здійснена передача ханові значної частини бейських земельних володінь, планувався і перенос столиці з Бахчисараю до Кафи – Феодосії.
Справжній інтерес
Але це було абсолютно не потрібно його московським кураторам, справжні інтереси яких полягали у повній анексії Криму. Свою гру вела й Туреччина, котра хоч і визнала Шахін Герая кримським ханом, підтвердила незалежність Криму та право проходу через Боспор та Дарданелли для російських торгових судів, однак, не мирилася з втратами за Кючук-Кайнарджійським мирним договором, і прагнула повернути у свою сферу впливу і Кримське ханство, і землі Північного Причорномор'я.
Восени 1781 року в Криму спалахнуло повстання проти ханжа, спровоковане Туреччиною, яке очолили його старші брати – Батир та Аслан Грай. Повстанці напали на Бахчисарай, пограбували ханський палац, вбили візира – главу уряду. На бік повстання перейшла навіть особиста гвардія Багіна Ґерая.
Лише завдяки втручанню російської армії, Шахін Герай тоді утримався на престолі. Але ненадовго. Він став вже непотрібним своїм покровителям. 25 грудня 1782 року імператриця направила графу Потьомкіну секретну директиву, у якій оголосила свою волю «на присвоєння Кримського півострова і приєднання його до Російської імперії». Потьомкін особисто очолив операцію з першої анексії Криму, за що у 1784 році отримає звання фельдмаршала, почесну приставку «Таврійський» до прізвища і посаду генерал-губернатора Катеринославського намісництва, і навіть титул «Великого гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацького війська», – красивий, по суті декоративний, адже козацьку Січ Катерина ІІ ліквідувала ще у 1775 р.
Потьомкін особисто повідомив хану: його перебування на престолі більше не становить для Росії жодного інтересу. Натомість йому запропонували непогану «вихідну винагороду» – щорічний «пенсіон» у 200 тис. рублів та обіцянку отримати шахський трон у Персії, коли (або якщо) Росія її захопить. Та особливого вибору Шахін Гераю не залишили, популярно пояснивши, що в його ж інтересах краще взяти, що дають, і «добровільно» залишити Крим.
19 квітня 1783 року Катерина II видала той самий маніфест, мовляв, «наважилися Ми взяти під державу нашу півострів Кримський, острів Тамань і всю Кубанську сторону». Шахін Герай на той час ще залишався у Криму, – він всіляко тягнув з від’їздом, сподіваючись, що ситуація може змінитися. Зміст документа став для нього прикрою несподіванкою – він вважав, що Росія просто хоче поставити на трон нового хана, й не думав, що справа дійде до включення Криму до складу імперії…
Безславний фінал
Шахін Герай намагався вести свої політичні ігри, сподіваючись якось відіграти ситуацію назад, вів таємні переговори з турками і своїми кримськими прихильниками. Про це дізнались його колишні російські куратори, і у травні 1783-го останнього кримського хана назавжди виставили за межі півострова. З гаремом та почтом він виїхав до Таганрога, потім до Калуги. Тривалий час намагався зустрітися з Катериною ІІ, поговорити про свою подальшу політичну долю. Але відставний монарх був вже нікому не потрібен.
Шахін Ґерай це зрозумів, і попросився, аби його відпустили на історичну батьківщину – до Османської імперії. Наприкінці 1786 року він отримав дозвіл на виїзд. У січні 1787-го представник турецького султана зустрів вигнанця у Хотині та з почестями супроводжував через Бухарест до Адріанополя.
Насправді, це виявилось пасткою. Султан Абдул-Хамід I, затаїв злість на Шахін Герая і поклав на нього всю відповідальність за здачу Криму. Спочатку Шахін Герая відправили на грецький острів Родос. Побоюючись за своє життя, він почав шукати можливості втечі до Європи, але марно. Дізнавшись про наказ про свій арешт, Шахін Герай сховався у французькому консульстві на Родосі. Місцевий начальник поліції зажадав від дипломатів видати втікача. Ті відмовилися. Поліція оточила консульство та підготувалася до штурму. Сили були нерівні. Французи видали втікача.
1 серпня 1787 року колишнього хана арештували. Через кілька днів його за наказом султана обезголовили у в’язниці, голову відправили до Стамбула, а тіло закопали у фортечному рові.
…Так безславно закінчилась історія Кримського ханства. Між іншим, за планами російських експансіоністів, у цієї історії мало бути продовження. У вересні 1780 впливовий царедворець князь О. Безбородько представив Катерині II свій «Меморандум про справи політичні». Цей документ містив кілька варіантів розділу території Османської імперії між Російською та Австрійською імперіями. Пропонувалося у випадку укладення мирної угоди з Османською імперією «ухвалити, щоб Молдова, Волощина та Бессарабія під ім'ям своїм стародавнім Дакія створені були областю незалежною з християнським сувереном, за умови, щоб ця держава не могла бути приєднаною до Росії та Австрії».
Також передбачалася можливість, що війна призведе до повного знищення Османської імперії. В цьому випадку росіяни планували відродити на карті ще одну давно зниклу державу… Візантійську імперію. І на престол посадити онука Катерини II – Костянтина. Заодно, повернути столиці давню назви Костянтинополь і взяти проливи під свій контроль. Пропозиція Катерини II австрійському урядові дістала назву «Грецький проєкт». Заволодіння Кримським ханством було першим кроком до завоювання Османської імперії.
Побоювання з боку монархів Європи посилення впливу Російської імперії призвело до того, що «Грецький проєкт» Катерини II не дістав підтримки інших держав, що унеможливило його реалізацію. На щастя для жителів багатьох країн, що мали бути окупованими…