14 травня виповнилось 395 років від дня народження Петра Дорошенка, одного з найвідоміших гетьманів України. Його ім’я згадується в народних піснях (наприклад в пісні «Ой на горі»…), в творах багатьох письменників і поетів. Зокрема, таких антагоністів, як пророк українського національного відродження Тарас Шевченко і ікона російського імперського стилю Олександр Пушкін.
До речі, за іронією долі, останній мав більшу спорідненість з гетьманом, котрого вважав найбільшим русофобом. Так у листі до своєї майбутньої дружини Наталі, О. Пушкін писав: «Из всех гетьманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских». Спорідненість не в духовному, – у родинному сенсі. Справа в тому, що згадана Наталія Гончарова була правнучкою Дорошенка, відповідно, всі пушкінські нащадки водночас є й нащадками славетного гетьмана.
Це всього один, незначний, хоч і яскравий, штрих насиченої подіями біографії видатного українського полководця й державного діяча. Постать якого є дещо недооціненою, бо часто губиться в тіні слави попередників та наступників. «Петра Дорошенка знають менше через те, що він затінений, з одного боку, Богданом Хмельницьким, який створив козацьку державу, а з іншого – Іваном Мазепою, правлінням якого позначили кінець гетьманату як суверенної держави», – зазначив історик Олексій Сокирко.
Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації для України – в період Руїни і спробував врятувати залишки державності, об'єднати українські землі і відновити втрачену незалежність. Переяславська рада 1654 року і союз з Москвою принесли не мир і процвітання, а розруху «Великої Руїни». Саме так історики, зокрема Микола Костомаров і Михайло Грушевський назвали період 1657-1687 рр., що настав після смерті Богдана Хмельницького.
Ставши гетьманом в 1665 році, Петро Дорошенко мав амбітні плани – возз’єднати Правобережну та Лівобережну частини України в одну державу. Утім, об’єднавши під своєю владою обидва береги Дніпра, Дорошенко не зумів надовго втримати цю єдність. Свою негативну роль зіграли і внутрішньополітичні чинники, і тиск сусідніх держав, традиційно не зацікавлених в існуванні сильної, незалежної України. Дорошенко, як й інші гетьмани – державники, розумів, що спираючись лише на власні сили, вибороти реальну незалежність Україні неможливо, і докладав активних зусиль для пошуку сильного союзника.
При цьому обрав кардинально інший географічний напрям пошуків. Якщо гетьман Сагайдачний намагався досягти порозуміння та покращення стосунків з Польщею, Богдан Хмельницький пішов на союз (як він уявляв – обмежений і тимчасовий) з Московією, Мазепа – зі Швецією, то Дорошенко зробив ставку на альянс з Османською імперією. Нажаль, і південний вектор геополітичних устремлінь очільників козацької держави, виявився не надто успішним. І хоч деякий час Петро Дорошенко крім титулу гетьмана України носив звання санджакбея турецького султана (приблизно губернатора підмандатної провінції), завершив він свою кар’єру воєводою російського міста.
…Такі повороти випали на його долю. При цьому державні інтереси України для нього завжди були вирішальними. «Salus Ukraine suprema lex esto» (Гідність України – найвищий закон) – таким був девіз Петра Дорошенка протягом всього життя.
З гетьманської столиці, гетьманського роду
Народився майбутній гетьман 14 травня 1627 році в гетьманській столиці – Чигирині. Походив з давнього козацького роду, був онуком гетьмана Михайла Дорошенка, соратника Петра Сагайдачного. Отримав хорошу освіту, знав латину та польську мову. Коли в 1648 р. спалахнула Визвольна війна українського народу за незалежність і створення національної держави, 20-річний юнак не вагаючись приєднується до лав війська «батька Хмеля». У неповних 30 років став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків. Виконував важливі доручення командувача, вів переговори з польським, шведським і московськими урядами.
По смерті Хмельницького співпрацював з гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, потім з Юрком Хмельницьким, сином Богдана. Дорошенко був активним противником союзу з Московським царством. В 1663 р. Дорошенко стає генеральним осавулом гетьмана Правобережної України Павла Тетері, в 1665 р. – змінив його на цій посаді.
Гетьман Дорошенко провів низку важливих реформ – встановив митну службу, карбував власну монету, провадив активну колонізацію незаселених земель. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо, особистою віддане гетьманові.
Стратегічною метою політики Дорошенка було об'єднання Лівобережної та Правобережної України. Після підписання Московією та Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я в лютому 1667 р., умови якого нехтували інтересами України, передбачали її поділ на сфери впливу двох держав, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Османської імперії.
На думку Дорошенка, українсько-турецький союз мав забезпечити цілісність України, її посилення на міжнародній арені. Він вважав, що в тих умовах це є кращим виходом для України, адже в іншому випадку їй довелося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханства та Московського царства.
Рух до зближення з Султанатом був поступовим. У вересні 1667 р. об'єднане українсько-османське військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати автономію Правобережної України та встановити українсько-польський кордон по річці Горині. 8 червня 1668 року після вбивства гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького Дорошенко об’єднує в своїх руках дві булави, стає гетьманом всієї України.
Його супротивники у лютому 1669 р. проголосили альтернативним гетьманом Дем'яна Многогрішного, він уклав з Московією новий договір – Глухівські статті, спрямований на подальше обмеження державних прав України. Це змусило Дорошенка до прискореного зближення з турками. Навесні 1669 р. він уклав союзний договір із Османською імперією. 11 березня Генеральна рада Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосила «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. У червні 1669 р. султан затвердив П. Дорошенка на гетьманстві з поширенням його влади на всю Україну – як Правобережну, так і Лівобережну.
Гетьман – санджакбей
Наприкінці літа того ж року гетьман Дорошенко на козацькій раді поблизу Умані прийняв від турецького посла булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень. Дорошенко отримав від османського султана Мехмеда IV титул бея українського санджака, тобто управителя однієї з підвладних Порті провінцій. До неї увійшли території трьох козацьких народів – запорізького («жовтого очерету»), лівобережного («барабашського») і правобережного («поткальського») козацтва.
У грудні 1670 року Дорошенко підписав з султаном угоду про військово-політичний союз проти Московського царства. Цікаво, що Мехмед IV був наполовину українцем, – його матір була з Хотина, мала подібну до Роксолани долю колишньої невільниці. Можливо, саме ця обставина сприяла порозумінню між султаном і гетьманом, їх ситуативному союзу проти спільних ворогів.
Визнання гетьманом П. Дорошенком залежності від турецького султана мало на меті порушити плани Речі Посполитої взяти реванш за поразки Хмельниччини та відвоювати Правобережжя. Союз з Оттоманською Портою передбачав самостійність Гетьманщини та автономію Української православної церкви, яка була у складі Константинопольського патріархату. Також договор передбачав звільнення населення України від турецького оподаткування і давав право на вільні вибори гетьмана. І головне – кордони гетьманату мали значно розширитись і досягти Перемишля, Мінська й Путивля.
У вересні 1670 року Петро Дорошенко за підтримки султана розпочав боротьбу зі ставлеником Речі Посполитої, кошовим отаманом Запорозької Січі Михайлом Ханенком. Навесні 1672 року Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Османської імперії, перейшов у наступ. У липні полки Дорошенка розгромили на Поділлі загони Ханенка.
27 серпня 1672 р. об'єднана українсько-османсько-татарська армія, яку очолювали османський султан Мехмед IV, кримський хан Селім I та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 року союзні війська обложили Львів. Не маючи сил для продовження війни, уряд Речі Посполитої 5 жовтня уклав Бучацький мирний договір.
За цим договором до Османів відходило Поділля. Річ Посполита відмовилась від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалася під управління українського гетьмана. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Вперше в міжнародних договорах Україна визнавалася як держава, хоча й на обмеженій території.
У червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського й козацькі полки на чолі з промосковським гетьманом Іваном Самойловичем вступили в Правобережжя та взяли в облогу гетьманську столицю Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенкові підійшла османсько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи. Об'єднані з козаками Дорошенка союзні війська завдали силам князя Ромодановського поразку і змусили їх відступити на «московські землі».
З допомогою союзників Петро Дорошенко відновив свою владу над більшою частиною правобережних земель. Величезна територія від Чернівців до Охтирки, від Умані до Глухова і Стародуба знов опинилася під владою єдиного українського гетьмана. Проте ситуація залишалась дуже складною.
Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі були змушені тікати на лівий берег Дніпра. Через союз з Османською імперією авторитет Петра Дорошенка серед населення почав падати, розчарувавшись у політиці «східного партнерства» він вирішує зректися булави. Водночас, за посередництва Івана Сірка веде переговори про перехід під владу Московії.
Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди і присягнув московському цареві. Не зважаючи на публічний вияв лояльності, восени 1676 р. 30-тисячна московська армія Ромодановського і полки Самойловича знов оточили Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв двохтисячний козацький загін. Розуміючи, що цього разу допомоги союзників не буде, Дорошенко, після запеклого бою, переконав козаків припинити опір, і здав місто.
В’ятський воєвода
З нагоди капітуляції Дорошенка вулицями Москви пройшов святковий парад. Колишнього гетьмана не стали карати й дозволили оселитися в Сосниці на Чернігівщині. Існує версія, що такому нетипово ліберальному ставленню до себе Дорошенко завдячує родинним зв’язкам з впливовим московським боярським родом Горчакових.
В наступному році колишнього очільника козацької держави викликали до Москви, де… вручили царський наказ про призначення воєводою (сучасний еквівалент – голова військово-цивільної адміністрації) міста Хлинів, згодом – В’ятка. Почесному полоненому Петрові Дорошенку дозволили привезти з України родичів і дружину Єфросинію Яненко (племінницю Богдана Хмельницького). Після смерті дружини колишній гетьман взяв шлюб з дворянкою Агафією Єропкіною, в якому народилось четверо дітей. Рідною онукою одного з них була теща Пушкіна, Наталія Загряжська.
Після кількох років служби, царський уряд призначив Дорошенкові пристойну пенсію й передав у спадкове володіння маєток Ярополець під Москвою. Там і доживав вік ситим, розміреним життям провінційного поміщика колишній гетьман всієї України і санджакбей Османської імперії.
Помер Петро Дорошенко 19 листопада 1698 р. на 71-му році. На відміну від інших українських гетьманів, його могила збереглась до нашого часу, у відмінному стані. Спочатку каплиця була дерев’яною і з часом згодом розвалилася. У такому стані її бачив Олександр Пушкін, який одружився з правнучкою гетьмана Наталією Гончаровою. За проханням Пушкіна, який писав про гетьмана у поемі «Полтава», задовго до того, як поріднився з його нащадками: «Дорошенко, один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского владычества», родичі дружини відновили на могилі гетьмана капличку. Щоправда, поет її побачити не встиг. Не так давно, років двадцять тому, каплицю було заново відреставровано за сприяння українського посольства.
Після поразки гетьмана його справу продовжив його сподвижник Іван Мазепа, ротмістр надвірної хоругви – тобто, командир гетьманської гвардії Дорошенка. Через десять років по смерті колишнього керівника і наставника, він зробить чергову спробу отримати незалежність від Москви, спираючись на допомогу впливово союзника.
Мазепа писав: «Ми стоїмо тепер, браття, між двома проваллями, готовими нас пожерти, якщо не оберемо для себе надійного шляху, щоб їх обминути». Згадані провалля – царська Московщина й королівська Польща. Надійним шляхом для маневру між ними видавався міцний союз із третьою стороною. Для Мазепи нею стало Шведське королівство. Для Дорошенка – Османська імперія. Нажаль, обидві спроби обійти провалля виявились марними…
Важлива заслуга Петра Дорошенка як гетьмана – те, що він першим з очільників козацької держави піднявся до ідеї істинної соборності українського народу. У його договорах з Османською імперією вперше офіційно зафіксовано визначення меж України: «Від Перемишля й Самбора, від Вісли й Німана – до Сівська й Путивля». Як зауважив історик В. Антонович: «Незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю».
Відав данину щирої поваги гетьману й Тарас Шевченко:
…Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило
Волочить кайдани.
І забули в Україні
Славного гетьмана…