21 серпня виповнюється 55 років одній з найвідоміших подій європейської історії другої половини ХХ сторіччя. Мова йде про окупацію Чехословаччини військами Варшавського договору 21 серпня 1968 року, що поклало край знаменитій Празькій весні. Чергова спроба країни «народної демократії», що опинилась під московським протекторатом після Другої світової війни, провести реальні демократичні реформи, була зупинена танковими колонами «старшого брата».
Порівняно з вторгненням до Угорщини під приводом «захисту завоювань соціалізму», що мала місце 12 роками раніше, окупація Чехословаччини пройшла більш успішно для її організаторів. Угорська революція тривала кілька тижнів і супроводжувалась жорстокими боями за участі армійських частин і бронетехніки з обох сторін, загибеллю тисяч людей.
Операція «Дунай» була проведена за добу, майже без бою. Осередки спротиву, що за рідкими винятками зводились до мирних протестів, із засуванням квітів і прапорів в дула танків, були швидко подавлені. Кількість жертв з обох сторін не перевищила кількох сотень. Тим не менше, придушення Празької весни залишається для громадян Чехії і Словаччини однією з найбільш травматичних сторінок власної історії, разом із Мюнхенською змовою і розчленуванням країни у 1938-1939 роках. Це проявилось і в солідарності та підтримці, яку надає нам Чехія після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Що разюче дисонує з промосковською позицією Будапешту, котрий пережив криваве російське вторгнення…
Близькі паралелі
Схоже, і путін, розпочинаючи війну 24 лютого 2022 р., розраховував на повторення празького сценарію. Про це свідчать, зокрема аналогічні спроби захоплення аеродромів з метою висадки десанту й маршу на столицю. А також – неприховані наміри поставити в Києві маріонетковий уряд з «найлегітимнішим» Януковичем, Царьовим і Медведчуком на чолі. Проте цим – встановленням кишенькового режиму, кремль, на відміну від 1968 року, мету своєї «спецоперації» обмежувати не збирався. Тоді про жодні територіальні претензії й мови не було, нинішньому диктатору, що роздувся, мов кліщ, від людської крові, нафтогазових трильйонів, власних амбіцій і безкарності, – лояльного уряду в Києві замало.
Навіщо йому там уряд, навіть більш проросійський, ніж у самій москві? Адже кортить захопити всю Україну, проковтнути повністю, на крайній випадок – дві третини, без західних областей. Призначити гауляйтера, завезти скрепне «насєлєніє», а місцевих, крім відвертих колаборантів – переселити у вічну мерзлоту, як заповідав таваріщ сталін… І певно, на початку війни бункерний геостратег радісно потирав ручки – «такі всьо йдьот па плану»! У перші дні все здавалось на те – у перший день вторгнення рашисти захопили Каховську ГЕС, Чорнобильську АЕС, острів Зміїний, Нову Каховку, Генічеськ, вийшли до Конотопу, Ахтирки, Сум, Харкова, Херсона, Чернігова. Наступного дня зайняли Мелітополь, передові частини ворога дійшли до передмість Києва. Але героїчні ЗСУ і український народ ціною жертовних зусиль зіпсували окупантам сценарій святкового параду на Хрещатику.
Вочевидь, в цьому й полягає причина різниці в інтенсивності спротиву двох сусідніх народів російській окупації: чехи і словаки знали, що можуть втратити якусь долю суверенітету, й без того, давно не повного. Ми ж розуміємо, що в разі поразки не тільки повністю втратимо державність і суверенітет, а й право називатись українцями, розмовляти мовою предків, право жити на своїй землі. Для більшості – й право просто жити…
Цікаво, що сучасна російська пропаганда, яка після короткого періоду вибачень за окупацію Чехословаччини за Горбачова – раннього Єльцина, знов почала виправдовувати «дідів» на танках, які мовляв, врятували братню країну від НАТО, водночас намагається перекласти вину за операцію «Дунай»… на українців. Мовляв, вони тоді все придумали й спланували. Мотив очевидний – вбити клин у союзні відносини двох держав. Зрозуміло, нічого крім іронічної посмішки така версія викликати не може. Хоча, треба визнати, український слід у цій історії таки присутній. Про це ми розповімо трохи згодом, а почнемо з передісторії.
Сезон тривоги і надій
Попри назву, Празька весна розпочалась задовго до початку календарного сезону. У жовтні 1967 р. спалахнув конфлікт між лідером ортодоксального крила компартії, першим секретарем ЦК КПЧ, президентом країни Антоніном Новотним та лідером партійних реформаторів Александром Дубчеком, котрий очолював компартію Словаччини. Новотний розраховував на підтримку Леоніда Брежнєва, але той вважав його ставлеником Хрущова. Наш земляк симпатизував Дубчеку, мав з ним непогані робочі, навіть приятельські стосунки. До того ж, в москві його вважали своїм – до війни Александр жив і працював в СРСР, скінчив у москві Вищу партійну школу ЦК КПРС.
5 січня 1968 р. на пленумі ЦК КПЧ гору взяли реформатори, Дубчека обрали першим секретарем ЦК КПЧ. Ця дата й вважається початком Празької весни. Новотний зберіг пост президента республіки, але не надовго. У березні 68-го президентом став Людвік Свобода, прославлений бойовий генерал, тричі Герой ЧССР, Герой Радянського Союзу і Югославії, котрий підтримував Дубчека.
Останній разом із командою однодумців взяв курс на демократизацію громадсько-політичного та економічного життя країни. Почали виникати громадські організації на кшталт «Клубу безпартійних активістів» або «Клубу колишніх політв'язнів», була легалізована греко-католицька церква.
У квітні було розроблено «Програму дій КПЧ», яка передбачала низку прогресивних кроків: свободу слова та зібрань, вільний виїзд за кордон, скасування цензури, запровадження елементів ринкової економіки, федералізація республіки та ін. Проголошення цих принципів було з ентузіазмом сприйнято суспільством. Опитування показували, що за проведення реформ виступала переважна більшість населення, проти – лише 7 відсотків. Але Москва сприйняла програму «соціалізму з людським обличчям» як виклик і загрозу, з цим погодились керівники інших європейських країн «народної демократії», крім Югославії, Албанії і Румунії. Президентові останньої Ніколає Чаушеску, єдиному з глав країн – учасниць варшавського договору, вдавалось зберігати незалежність у питаннях зовнішньої і внутрішньої політики.
На зустрічі у Дрездені 23 березня 1968 р. керівники 5 країн Варшавського договору звинуватили Дубчека у втраті контролю над ситуацією в країні. Четвертого травня 1968 р. Брежнєв прийняв у Москві Дубчека і різко розкритикував його реформи. Протягом травня-червня тиск на Дубчека посилювався. Його становище ускладнювалося внутрішнім опором з боку комуністів – ортодоксів.
Для подолання впливу опозиції було вирішено скликати з'їзд партії. Москва зібрала у Варшаві п'ятірку лідерів «братських країн», названих «трибуналом п'яти», який направив до ЦК КПЧ лист із закликом придушити контрреволюційні сили. Дубчек добре розумів, до чого йде. «Нам залишалося дихати всього шість тижнів», – напише він у спогадах.
Загалом політична відлига в ЧССР тривала сім з половиною місяців, з 5 січня по 21 серпня. Пропозиції щодо вторгнення та силового придушення Празької весни пролунали майже одночасно з її початком. Першим її публічно озвучив лідер польських комуністів Владислав Ґомулка. Брежнєв, Ґомулка, Кадар та інші комуністичні вожді протягом 1968 року регулярно зустрічалися в Москві, Дрездені, Варшаві, Братиславі, на озері Балатон. Фінальними стали зустрічі в Чієрні над Тисою за кілька тижнів до окупації. Успішними їх складно назвати – Брежнєв продовжував тиснути, Дубчек переконував, що все добре, й робив вигляд, що не розуміє суті погроз та можливих наслідків.
Пошук здорових
На одному з самітів Янош Кадар висловився за те, що якщо чехословацьких товаришів не вдасться повернути на правильний шлях, необхідно знайти й підтримати «здорові сили», що наведуть лад в країні. Мались на увазі колаборанти, які б легітимізували вторгнення або вчинили переворот та скинули Дубчека. Такі сили в Чехословаччині знайти вдалося. І в непростому процесі пошуків присутній «український слід». Справа в тому, що цю делікатну справу Брежнєв доручив Петру Шелесту, першому секретарю ЦК КП України. На ці були вагомі причини.
Україна мала спільний кордон з ЧССР, до 1939 р. Закарпаття входило до складу Чехословаччини, там жило багато чехів і словаків, значною була й українська громада по той бік. Родинні, культурні, інформаційні та інші зв’язки були досить сильними. Демократичні процеси в сусідній країні викликали велику симпатію у жителів Закарпаття та інших регіонів УРСР, і це не могло не хвилювати її керівництво. Шелест виступав за вирішення празької проблеми за будь-яку ціну: «Ми не можемо втратити Чехословаччину, це рівнозначно втраті завоювань Великої вітчизняної війни».
Так склалось, що лідером тих «здорових сил», з якими Шелесту вдалось налагодити контакти, теж був українець. Василь Біляк походив з регіону на сході Словаччини, що межував із Закарпаттям, і в офіційних документах вказував українську національність. Станом на 1968 рік він був секретарем ЦК компартії Словаччини, членом Політбюро ЦК КПЧ. Спочатку Біляк активно підтримав Дубчека, але по мірі розгортання процесів демократизації перейшов у табір противників реформ. Разом з однодумцями, Василь Біляк, став прихильником створення «робітничо-селянського уряду», який звернеться за допомогою до СРСР.
Звичайно, за цим сценарієм стирчать вуха кремля, який користується ним без всяких змін вже сотню років – від створення радянського уряду в Харкові, до фейкового уряду «Фінляндської демократичної республіка» в 1939 р., і таких же бутафорських утворень ДНР і ЛНР в наші дні. Важливим пунктом цього традиційного сценарію є направлення маріонетками листа в москву з уклінним проханням «оказать всємєрную помощь»… В сучасній версії – це лист Януковича, яким махав в ООН покійний Чуркін, та істеричні камлання безумних маргіналів «путін вводі!».
Для хоч якоїсь легітимізації окупації Чехословаччини такий лист був конче необхідним. Навколо нього розгорнулася ціла історія, в центрі якої були два українця – Василь Біляк і Петро Шелест. 20 липня 1968 року відбулась їх зустріч в Угорщині, на дачі Кадара. «Я сказав Біляку: «Нам від вас потрібен лист, в якому б було викладено ваше прохання по допомогу. Ми даємо гарантію, що лист не буде опублікований, так само як і його автори», – згадував Шелест.
Та попри гарантії конфіденційності, тіньовий лідер «здорових сил» тягнув час, розуміючи, що в разі витоку інформації він увійде в історію, як зрадник батьківщини. Наступна зустріч переговірників відбулася на початку серпня
в Братиславі. Шелест знову нагадав наляканому Біляку про лист, і 3 серпня нарешті отримав бажаний документ. В цей день у Братиславі проходила чергова зустріч керівників шести компартій, в його кулуарах і відбувся процес передачі.
Причому, на вимогу автора листа, все було обставлено в стилі поганих шпигунських фільмів, і проходило у вбиральні! Шелест детально описав нетрадиційну зустріч: «Ближче до вечора я таки зустрівся з Біляком. Ми домовились, що о 20.00 він заходить в громадський туалет, в цей же час там повинен з'явитись і я, і він мені через співробітника КДБ Савченка передає листа. Так і було. Ми «випадково» зустрілися в туалеті, і Савченко непомітно, з рук в руки, передав мені конверт, в якому був довгоочікуваний лист. Про його зміст ніхто не знав, окрім мене та авторів… Нарешті комісія завершила роботу, з'явився Брежнєв, я підійшов до нього і сказав: Леонід Ілліч, в мене є хороші новини!».
Так остання перепона до окупації була знята. Радянська сторона виконала обіцянку, і до кінця самого СРСР зміст листа, з помилками надрукованого на машинці російською мовою, так само, як імена його підписантів, залишались засекреченими. Вже у 1992 р. під час візиту в Прагу Єльцин зробив Гавелу подарунок – передав копію таємного листа. Той оприлюднив його разом з прізвищами зрадників. Крім Біляка це члени ЦК КПЧ Алоїс Індра, Антонін Капек, Драгомір Колдер і Олдржіх Швестка. Ніхто з них не поніс відповідальності. На той час живим був лише головний підписант – Василь Біляк, він помер у 2014 р., доживши до 96 років. Він усе заперечував, а слідство не змогло довести його причетність до «запрошення окупантам».
Під числом звіра
В ніч на 21 серпня 1968 року по радіо пролунав сигнал, що чомусь містив інфернальний номер – «Влтава 666». «Тут і недобрий, сталінського типу гумор, і ледь не апокаліптична бравада з «числом звіра» – в одній нібито незначній деталі маємо цілковиту очевидність явища, яке згодом слушно назвуть імперією зла», – сказав письменник Юрій Андрухович.
Війська країн – учасниць Варшавського договору, що стояли у повній готовності по периметру ЧССР, у 18 місцях перетнули кордони країни. В операції Дунай брали участь п’ять країн Організації Варшавського договору: СРСР, Польща, Болгарія, Угорщина та НДР. Проте в останній момент військам останньої наказали залишитись в резерві – побоялись реакції чехів на повернення німецьких окупаційних військ. Загалом у операції «Дунай», було задіяно понад чверть мільйона військовослужбовців. СРСР виставив 18 мотострілкових, танкових і повітрянодесантних дивізій, 22 авіаційні і вертолітні полками, – загалом близько 200 тисяч осіб , Польща – до 40 тис., НДР до 15 тис., Угорщина – 12,5 тис., Болгарія – 2 тисячі. Відмовились брати участь у вторгненні Румунія і Албанія, остання в наступному місяці вийшла з варшавського договору.
Командування величезною різномастою армадою доручили командувачу сухопутними військами СРСР і об'єднаними військами Варшавського договору Івану Павловському. У професійному плані він відмінно виконав надскладне завдання. Особливо, якщо порівнювати з угорськими подіями 1956 р., якими командував сталінський маршал Іван Конєв. Між іншим, учасник Другої світової генерал Павловський – родом з Хмельниччини, – це ще один український слід в цій історії. До речі, попри успішний празький досвід, за який він був удостоєний звання Героя СРСР, Павловський рішуче виступив проти спроби його повторення у 1979 році в Афганістані, за що був знятий з високих посад.
Захоплення Праги почалося з обманного маневру. Підлітаючи до аеродрому Рузине в чеській столиці, радянський пасажирський літак запросив аварійну посадку. На його борту перебували десантники 7-ї повітрянодесантної дивізії. Після приземлення вони захопили всі об'єкти аеропорту, включно з диспетчерською вежею. Таким чином була забезпечена масова висадка радянських військ, транспортні АН-12 сідали на смугу аеропорту щохвилини.
На прибулій техніці війська негайно вирушили в центр Праги. Менш ніж за добу загарбники зайняли всі важливі стратегічні об'єкти на території Чехословаччини. Були блоковані основні дороги, мости, зайняті будівлі радіо й телебачення, друкарні й вокзали, телеграф і поштамт, будівлі ЦК КПЧ і уряду, штаби і склади військових частин. Армія ЧССР залишалась в казармах – такий наказ, з метою уникнути кровопролиття в безнадійній ситуації, віддали президент Людвік Свобода і міністр оборони Мартін Дзур.
Але не можна сказати, що окупація пройшла тихо й безкровно. Згідно з дослідженнями, жертвами вторгнення стали 137 мирних громадян, понад 500 було поранено. Найбільш запекле протистояння відбувалось в перший день вторгнення біля будівлі Чеського радіо в Празі. За допомогою барикад і коктейлів молотова пражани намагались захистити незалежність національного мовника. Близько двох десятків людей полягло під гусеницями танків і бронемашин, у вогні пожеж, а також від куль, переважно випадкових – вогонь на ураження окупанти відкривали лише в поодиноких випадках.
Втрати радянських військ за перший місяць окупації склали близько сотні осіб, переважна більшість, близько 90%, загинули в результаті аварій, нещасних випадків, необережного поводження зі зброєю, тощо. Випадків застосування проти них вогнепальної зброї не зафіксовано взагалі. Польська армія втратила 10 осіб, угорська й болгарська – по одному.
Будні приниження
Згідно плану, операція «Дунай» передбачала й політичну складову. П'ятірка «здорових» мала захопити владу в партії й країні. Однак в перші години вторгнення соратники Дубчек встигли зібрати засідання ЦК КПЧ, й рішуче засудити окупацію. Легітимізувати «братню допомогу» не вдалося. Однак для окупованої країни це вже мало що значило. Через кілька годин лідери ЧССР були затримані і під конвоєм відправлені до москви. Бранці були змушені підписати комюніке, в якому терміни виведення окупаційних військ ставилися в залежність від невизначеної «нормалізації обстановки», радянські війська залишилися в країні аж до 1991 року.
Письменник Мілан Кундера згадував: «Росіяни примусили чеських державних діячів підписати в Москві компромісну заяву. Дубчек повернувся до Праги і зачитав її по радіо. Після шестиденного ув’язнення він був такий розчавлений, що не міг говорити, затинався, ледве переводив подих, перериваючи фрази нескінченними, мало не півхвилинними паузами. Компроміс врятував країну від найстрашнішого: від страт і масових заслань у Сибір. Але було ясно: Чехія приречена тепер довіку затинатися, запинатися і ловити ротом повітря, як Александр Дубчек. Свято скінчилося. Настали будні приниження»…
Офіційно ці будні назвали «процесом нормалізації», його провідником став Густав Гусак. Півмільйона комуністів тоді були виключені з партії, близько 300 тисяч осіб емігрували. Проте, на відміни від угорської революції 1956 р. де сотні людей, включаючи прем’єр-міністра Імре Надя, були страчені, десятки тисяч кинуті за грати, обійшлось без масових репресій. Дубчек навіть на деякий зберіг посаду першого секретаря ЦК КПЧ, його змінив Гусак у квітні 1969 р. Але й тоді його не кинули за грати, а направили послом в Туреччину. Через пару років звільнили і відправили ще далі, – інспектором лісництва. Там він і пропрацював до виходу на пенсію. Після Оксамитової революції 1989 р. Дубчек зумів повернутися в велику політику, став головою національних зборів, очолив партію, що стала досить впливовою. Але невдовзі, у 1992 р. загинув в автокатастрофі, у випадковість якої повірили не всі…
СРСР й інші учасники операції «Дунай» визнали свою провину перед Чехословаччиною напередодні власного фіналу. Після того, як в листопаді 1989 року в результаті Оксамитової революції пішло у відставку прорадянське керівництво КПЧ, було оприлюднено спільну заяву керівників Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі та СРСР. Введення військ до Чехословаччини в 1968 році було визнано «неправомірним актом втручання у внутрішні справи суверенної країни, актом, що перервав процес демократичного оновлення ЧССР і мав довготривалі негативні наслідки».
Однак, як бачимо, волю народів до свободи й демократії неможливо назовсім розчавити гусеницями танків. Весна відродження прогресу обов’язково переможе! Це головний позитив у цій історії, що й нам додає оптимізму.