Він – молодий священник, психолог, волонтер. З народження – Антон, а по життю вже 7 років як священник Феодосій Алісов. Завжди відкритий до людей і діалогу, він відверто розповів нам, як змінилася українська церква, як він ставиться до атеїстів, кремації, медичної марихуани, на які кошти живе він і його храм, а також як треба святкувати різдвяні свята.
Мрія дитинства
- Чому вирішили стати священником?
- Моє дитинство не відрізнялося якоюсь насиченою релігійністю. Зі священників у мене в роду був тільки дід моєї бабці. Коли я був малий, в нашій родині була традиція - кожного літа їздити до нашого українського Криму. Там ми завжди відвідували храми. І от, коли мені було 11 років, ми приїхали до якогось маленького військового містечка. Ми зайшли в собор, де нам запропонували залишитися на вечірню службу. Там теж були хлопці і мого віку, і молодшого. Ми залишилися. Я вже не пам’ятаю, що там було, але всю вечірню службу (приблизно 1 година) я відстояв, не відчувши жодної втоми. В цьому містечку ми були в багатьох різних місцях, але дуже добре пам’ятаю тільки собор і службу. Коли ми приїхали додому, я почав шукати храми по нашому місту, куди б я міг ходити. Потім ця ідея в мене якось згасла. Але минув рік, і знову потягло... Я поїхав по храмах і випадково зайшов до Козацької церкви Святої Покрови, якраз на вечірню службу. Мені сподобалося, став сюди ходити, допомагати, спілкуватися. Крім того, виявилося, що в церкві знають мою бабусю. Потім мене навчили читати молитви, щоб я прислуговував на службі. І вже під кінець 8 класу я чітко знав, що хочу навчатися у семінарії, і не тому, щоб стати священником, а тому що мені це подбається.
- Навчався в Луцьку, у Волинській духовній семінарії. Поступив туди після 10-го класу. Тому я одночасно закінчив і 11 клас і 1 курс семінарії. Але за сімейними обставинами закінчив тільки 2 курси. Потім дізнався, що у Дніпрі відкриється семінарія. Тоді я взяв академ-відпустку, документи для переводу в Дніпро, і поїхав чекати додому. Дочекався, поки там відкриють 3 курс, знову поступив, і вже закінчив навчання в Дніпрі. Спочатку служив послушником, а потім дияконом в Свято-Миколаївському храмі, в Козацькій церкві Святої Покрови, потім служив на лівому березі. А коли вже в Козацькій церкві Святої Покрови спочив отець Миколай, то громада покликала мене назад, бо знали мене всі змалечку, іншого священника не схотіли.
- Як до вашого вибору віднеслися ваші родичі?
- В мене була завжди свобода. Батька в мене не було. Мабуть тому я і пішов до церкви, отець Миколай замінив мені батька, дав мені освіту і духовну, і музичну. Мати завжди підтримувала. Хоча, спочатку вона навіть не знала, що я поступив до Луцька. В мене було багато друзів на Західній Україні, і я сказав, що поїхав до них. Деякі казали – переросте, награється. Ну якось вже минуло 14 років, а перерости не можу. Потім я прийняв постриг, зрозумів, що мій шлях такий, і так, до 2013 року був Антоном, а після - став Феодосієм.
- А як починається день священника?
- Як у будь-якої людини – з відкривання очей. Хоча, інколи, це буває зробити важко. Адже я людина, яка все робить увечері. А головні ритуали – прогулянка з собакою, склянка води, кава та молитва.
Українське питання
- Уже минуло майже два роки, як був підписан Томос, коли була створена єдина помісна церква України. Що змінилося за цей час? Чи стало більше прихожан?
- Інколи в нас в державі виникають дуже дивні питання. Ми розміняли вже четвертий десяток незалежності, а тільки дійшли до того, що нам потрібна єдина помісна церква, почало поставати питання української мови. Таке враження, що 20 років ми спали, а тепер за 10 років хочемо стисло все надолужити.
Якщо подивитися з історії, незалежність ніколи не здобувалась без крові. Якби не війна, не Революція Гідності, питання української мови і української церкви не постало б взагалі. Ця війна показала, хто є хто.
Останніми роками про церкву почали говорити не про як щось стародавнє, де священнослужителі ходять в бархаті, носять золоті хрести, щось собі про Бога розповідають. Зараз церква об’єдналася, стала ближче до людей, почала реалізовувати різні соціальні проєкти. І люди це помітили. Прихожан стало більше.
- Перше – їздимо на Свято Миколая, Великдень, Покрови до діток у спеціалізовану школу. Вітаємо їх зі святами, привозимо подарунки. Їздимо вже третій рік поспіль.
Друге – кожної суботи годуємо нуждених, це більше 100 людей. Серед них – старенькі, які опинилися в скрутному становищі, діти, алкоголіки, наркомани. І всі вони мої друзі. Адже всі ми грішні. І ніколи не знаєш, де можна опинитися завтра. До нас на годування ходить навіть чоловік з двома вищими освітами, який на початку двохтисячних міг собі дозволити кожні вихідні літати за кордон відпочивати. Він професійно займався ландшафтним дизайном, мав великі статки, але так сталося, що в нього померла дружина, і він все пропив. А потім і донька померла. І тепер він приходить до нас за тарілкою супа і каші.
Третє – допомога на фронт. Їжджу з волонтерами до наших хлопців, відвозимо їм необхідні речі, продукти. Питання допомоги армії – це обов’язково.
- І що кажуть хлопці, краще стали забезпечувати армію усім необхіднм?
- Зараз урізали пай хліба в половину, не вистачає знеболюючих. Це в голові не вкладається: не може солдат бути голодним і не мати при собі ліків.
- У Козацькій церкві Святої Покрови працює недільна школа для дітей та дорослих. Чому тут навчають?
- Як кажуть: коли людина приходить до Бога в старості, вона спасає свою душу, коли людина приходить в молодості або дитинстві – вона рятує своє життя. До нас приходить близько 15 дітей, з ними працює молода викладачка. Діти в ігровій формі вчать про Бога, про церкву, вчаться молитися, довіряти Богові, роблять рукоділля, пишуть листи, вчать пісні, готують свята, їм пояснюють, як треба правильно себе поводити в тій чи іншій ситуації. Ніхто не каже, що після відвідування недільнї школи обов’язково треба стати хористами або священниками. Це основа розвитку дитини з Богом в простій, зрозумілій формі. І видно, що дітям цікаво, адже сидять на заняттях по півтори і більше годин.
Також ходять підлітки від 12 до 16 років. З ними проводять бесіди, адже в них дуже складний вік, вони задають багато питань. Якщо б в мій пубертатний період не було церкви, я не знаю, ким би я став. Церква стримує, робить людину спокійнішою, розсудливішою.
По суботам в нас проходять духовні бесіди з дорослими, приходить близько 15 чоловік. Розбираємо святі писання. Наприклад, де в Біблії йдеться про створення динозаврів та інше.
Про кремацію, атеїстів і матеріальний стан
- З якими питаннями найчастіше звертаються до священника?
- До мене звертаються з багатьмя питаннями, адже знають мене, як священника і психолога. Я не люблю давати банальних відповідей: «молись», «попостись». Ні, це не вирішить проблему. Її треба спочатку знайти. Почати її виліковувати. Частіше звертаються з сімейними проблемами, робочими, якщо мучають якісь угризіння совісті, просять відспівати близьких, питають, чому в них помирають родичі, чи можна здавати тіло на кремацію і таке інше...
- До речі, можна здавати на кремацію. Як церква до цього ставиться?
- Особисто я не проти кремації. Коли була можливість ховати людей без кремації – було добре, але зараз подивіться - місто живих і поруч місто мертвих. Особливо видно це біля цвинтаря на Соцмісті. Там поруч поля, будинки. Тим паче 50 років проходить і ці могили зносять, будують на їх місці якісь об’єкти інфраструкури, або захоронюють інших людей. Чи доцільно так ховати? Написано: прах ти є, земля ти є, в землю повертаєшься. Нема різниці, чи тіло спалять, чи його з’їдять черви. Я відспівую і тих, кого везуть на кремацію.
- Атеїзм – це віра в те, що Бога не існує. Головний аргумент атеїста – доведи, що Бог є. І цим же аргументом атеїсти гублять себе: а доведи, що Бога нема? Перш ніж доводити якусь точку зору, це питання треба вивчити. Якби мені про атеїзм розповідала людина з вищою духовною освітою, або мала би великий церковний досвід служіння, тоді ще можна було б про це подумати. А коли людина десь щось прочитала, не переконалась в цьому, то і сперечатися немає сенсу.
- Читав про священників, які йдуть з церкви. Але вон йдуть не через Бога, а через якесь непорозуміння із земним духовенством. Бачили якісь гріхи в священнослужителях, розчаровувались. Але я не вважаю такі вчинки розумними: якщо вибрав свій шлях, то вже йди ним. Я священником став в 18 років, теж робив помилки, не доробляв чогось. Мені теж було важко, інколи замислювався, чи те я роблю. Але потім ці думки зникали. Є професії, а є покликання, у мене – друге.
- Особисто я не відкладаю гроші, в мене вдома їх немає. В місяць наш храм може витратити декілька тисяч гривень, інколи ця сума вимірюється десятками. Кошти дають доброчинці, меценати, ті, хто приходить в храм, купляє свічки і інші церковні товари, виконуємо церковні треби. Хоча це не ціна, а сума бажаної пожертви. Так, ми беремо гроші, але, коли я їжджу розплачувтися за світло, вони не приймають мої молитви, вони приймають мої гроші. Коли ми купуємо продукти для нужденних, в магазині приймають гроші. Де я це маю брати? Якщо приходить людина і просить поховати, похрестити - це коштує грошей. Але якщо в людей їх немає, звичайно, поїду до них безкоштовно. Крім того, священник не отримує зарплатні, йому допомагають парафіяни. Бо якщо я зараз піду на роботу, то буду 5 днів на тиждень працювати, і не зможу приділяти увагу громаді.
Останнє на що збирали – 10 тисяч гривень на обігрівачі і на кабель. Останній нам подарували.
Про «травку», чарку та свята
- В Україні вже давно обговорюється питання легалізації медичної марихуани. Предстоятель Православної церкви України (ПЦУ) митрополит Єпіфаній у цілому схвалив цю ідею за умови, що марихуана буде використовуватися виключно в медичних цілях. Чи підтримуєте ви цю ініціативу?
- Так, я за травку, в усіх медичних цілях. Я бачив різних наркоманів, які розповідали, як розкриваються таланти, дари, пропонували спробувати. Але я ловлю кайф від молитви, від спілкування з людьми, хорошої справи. Тому, як рекреаційну марихуану, для відпочинку, то, звичайно, проти. Але, коли якісь «спеціалісти» розмірковують про медичну марихуану... Для цього є медики. Кожен повинен займатися своїм, а не лізти і розповідати про те, чого не знає. А у нас кращі спеціалісти – перукарі і таксисти.
Тим паче, в нас є ліки на основі опіатів, важким хворим колють морфій, хоча, це теж наркотики. Чому з марихуаною таке постало питання? Особливо, коли мова йде про онкохворих. Ті хто сумнівається, їм треба побувати в онкологічному віділенні. В мене мама там лежала і я бачив цей кошмар. Мені друг пропонував займатися паліативною допомогою, але я не зміг, замість того, щоб підтримати хворих, на очах навертаються сльози. Невже так краще? Де ж тоді милосердя? Тому використання марихуани в медичних цілях, з тотальним медичним контролем – потрібне.
- А як ви ставитесь до коронавірусу?
- Доводилося відспівувати тих, хто помер від коронавірусу. Не хочеться так...
Тому все моє оточення щеплене. Я не кажу про те, що треба обов’язково йти і щепитися. Я до цього дійшов в другу хвилю. Здав всі аналізи, радився не з одним лікарем, мені порадили яку вакцину краще колоти, і я переніс все добре. Чітку відповідь повинен дати лікар. Бо знаю людей, які вакцинувалися і померли, бо не перевірилися. Віднеслися невідповідально до свого здоров’я.
За всі роки, що служу в церкві,обов’язково святкую Різдво. Це чарівне свято, коли можна закалядувати, коли всі в костюмах. Новий Рік для мене не таке велике свято. Адже церковний новий рік починається 14 вересня. Новий рік – час посту. Але якщо увас це зайвий привід зібратися усією родиною, провести разом час, то - супер. І такі сімейні свята можна влаштовувати не тільки на новий рік. А коли мова йде про те, щоб запускати салюти, цілий день готувати, щоб потім всю ніч їсти, цього не підтримую.
- А стосовно Старого Нового року?
Козацька церква Святої Покрови розташована на вул. Сергія Слісаренка, 34. Храм працює щоденно з 8:00 до 15:30 без перерви та вихідних. Тут здійснюються різноманітні таїнства і треби (освячення, маслособорування, благословення, хрещення, Сповідь та Причастя, Вінчання, поховання тощо). Контактний телефон: 067-840-12-53.