24 травня виповнилось 280 років від дня, коли в місті Ясси знайшов свій останній притулок Пилип Степанович Орлик, видатний український військовий, політичний і державний діяч, гетьман Війська Запорозького у вигнанні. Його ім’я стоїть в одному ряду з іншими діячами козацької доби, котрі запекло боролись за волю й незалежність Україну – гетьманами й кошовими отаманами Ю. Виговським, І. Сірком, П. Дорошенком, Г. Сагайдачним, П. Калнишевським, і звичайно, І. Мазепою.
Орлик був вірним соратником останнього у боротьбі з московським царем, разом з ним покинув Україну після поразки під Полтавою, в еміграції став його наступником на гетьманському посту. Більше тридцяти років життя на чужині Орлик присвятив боротьбі за незалежність України, і став першим з когорти українських політичних емігрантів, ідейним попередником П. Скоропадського, С. Петлюри, Д. Донцова, В. Липинського, С. Бандери.
Крім того, Пилип Орлик вважається автором першої в історії людства конституції демократичного суспільства. Звичайно, цей документ навряд чи можна визнати Конституцією у сучасному розумінні цього слова, тим більше, що повної сили він не набув. Радше це прогресивний правовий твір, що значно випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися сімдесят років потому. І це – величезне досягнення, непересічна подія українського державотворення і світового конституціоналізму.
Народився майбутній політик у Віленському воєводстві Великого князівства Литовського. Європейцем був не тільки за місцем народження, а й за походженням – його батько належав до старовинного чеського баронського роду Орлик де ла Зіска. Про власне коріння П. Орлик писав у «Щоденнику подорожнього»: «Предок мій під час чеської революції, коли була війна гуситів, переселився з Чеського королівства до Польщі. В Кракові, в костьолі Святого Станіслава лежить мій прадід Станіслав Орлик».
Батько гетьмана, Степан Орлик, загинув в битві з османами під Хотином відразу після народження сина. Мати, Ірина Малаховська, походила з шляхетського литовсько-білоруського роду Малаховських-Володкевичів. Сина вона охрестила за православним обрядом.
Випускник Могилянки
Навчався П. Орлик у Віленському єзуїтському колегіумі, потім у Києво-Могилянській академії. Тут він зміг повною мірою розкрити власні таланти як оратор, поет, філософ, публіцист, мовознавець. Орлик добре володів польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латиною, італійською, німецькою, шведською, французькою, грецькою і турецькою мовами.
Дослідниця українського козацтва Олена Апанович писала: «На юнака непересічних здібностей і великої жаги до науки звернув увагу славетний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі».
Завдяки протекції Яворського, в 1693-му Пилип став до служби консисторським писарем при Київській митрополії. Відтоді його кар’єра пішла в гору. Він перейшов до військової гетьманської канцелярії, одружився на доньці впливового полтавського полковника Павла Герцика, ще ближче наблизившись до козацької старшини. Тож коли в молодій родині народився первісток, хрещеним батьком став сам Іван Мазепа.
У 1702 р. Пилип стає генеральним писарем і довіреною особою гетьмана. Мазепа посвятив Орлика в таємні плани повстання проти московського царства, й про укладання союзу зі шведами. Пилип підтримав гетьмана й зайнявся активною агітацією серед козацької старшини. Завдяки дипломатичним здібностям йому вдалося залучити чимало людей на сторону гетьмана.
Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик зберіг вірність опальному Мазепі. Разом з кількома тисячами козаків 27 червня 1709 року вони переправились в Бендери, на територію Османської імперії. Так для Орлика почалися довгі роки вигнання, протягом яких він невпинно здійснював військові та дипломатичні спроби визволити Україну від московського ярма.
У ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. помер Іван Мазепа. Серед козацької старшини в еміграції розгорілася боротьба за гетьманську булаву, що розтягнулася майже на півроку. Однією з причин була боротьба за спадщину гетьмана, що оцінювалася у величезну тоді суму – понад 1,2 млн. шведських талерів. Спадщина Мазепи включала як військову скарбницю, так і його власні кошти. Цей спадок був дуже важливим для частини Війська Запорозького, що опинилося в еміграції. Через матеріальну скруту запорожці змушені були продавати зброю, братись за будь-яку роботу.
Історик Борис Крупницький писав: «Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерті Мазепи, і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз з собою Мазепа до Бендер. Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна гетьмана, виступила само собою на перший плян. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України».
Тягар булави
Шведський король, який патронував українських козаків в еміграції, теж пропонував передати гетьманську булаву А. Войнаровському, якого бачив своїм наступником сам Мазепа. Козаки висунули на посаду гетьмана альтернативні кандидатури полковника Дмитра Горленка й генерального писаря Пилипа Орлика.
Однак А. Войнаровський, успадкувавши значну частину дядькових статків, від гетьманства відмовився сам. Так 5 квітня 1710 р. гетьманом України в екзилі став Пилип Орлик. Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, а також османського султана і шведського короля Карла ХІІ. На цій посаді Орлик пробуде до свого останнього дня, самовіддано служачи, як сам писав: «Загальному добру матері моєї вітчизни, бідної України».
Гетьманську булаву П. Орлик прийняв без особливого ентузіазму, розуміючи, що разом із клейнодами приймає тягар величезної відповідальності. В першій промові після виборів проступає його тривога: «Чи мені, що не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що підтримував падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої честі і, навіть скажу більше, такого тягару?».
Разом з гетьманом на Генеральній раді було обрано членів гетьманського уряду. У той же день новий гетьман проголосив «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою».
Цей документ, складений П. Орликом за активної участі К. Гордієнка, Г. Герцика і А. Войнаровського та інших старшин, і скріплений підписом Карла ХІІ як «покровителя і протектора» України, згодом отримав не зовсім точну назву «Конституція Пилипа Орлика». Власне, це був договір, укладений між новообраним гетьманом , козацькою старшиною і козаками Війська Запорозького. Ефектна назва «Конституція Орлика», поширена в сучасній історіографії, пішла від назви латинської версії документа: «Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis». Що перекладається як «Договори і Постанови Прав і вольностей Війська Запорозького». Тобто слово «Сonstitutiones» в цьому контексті вживається не в значенні «конституція», а «констатація» – тобто проголошення, постановлення. У Речі Посполитій «конституціями» традиційно називали постанови вищого законодавчого органу – сейму.
Конституція чи констатація?
Однак це не означає, що акт Орлика помилково зарахували до категорії конституційних лише за співзвучністю латинської назви документу. (Загалом відомо його чотири редакції: оригінальний рукопис староукраїнською мовою, його скорописна діловодна копія; повний текст і скорочена версія латиною). І не применшує його вагу. Пилип Орлик створив першу в Європі модель вільної, незалежної держави, де було закладено основи демократії та правосуддя, антикорупційні та соціальні засади..Тому є вагомі підстави для застосування терміну «Конституція Орлика» , – це документ, дійсно, великої значущості в історії українського державотворення, одна з перших європейських конституцій.
Нею обмежувались привілеї гетьмана та старшини, гарантувались права козаків, їх окремий статус. Окрім того, проголошувалась незалежність України від Московії. Конституція вперше запропонувала розподіл влади на окремі гілки. Законодавча влада – Генеральна Рада, до якої мали входити старшина, представники козацьких полків і Запорозької Січі. Генеральна Рада – фактично, парламент, мала скликатися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову. Між сесіями повноваження Генеральної Ради виконували гетьман і Рада генеральної старшини – вища виконавча влада. Уперше Орлик застосовує поняття «вільний народ», тобто населення, яке має самоврядні права.
Цей договір не вступив у повну силу через несприятливу міжнародну ситуацію, та все ж, протягом кількох років його положення локально діяли на теренах Правобережної України завдяки походам військ Орлика та визнанню його влади місцевим населенням. А також частково виконувались Військом Запорозьким Низовим в Олешках до 1733 р.
В будь-якому разі, конституційний акт 1710 р. став унікальним історичним документом, яскравою сторінкою розвитку політико-правової державницької думки. Він узагальнив історичний досвід функціонування Української держави та випередив свій час, визначивши головні принципи побудови демократичної держави.
Втрачений шанс
Забезпечивши юридично-правову базу свого правління, Орлик не збирався обмежувати її емігрантськими колами. Того ж, 1710 року гетьман за підтримки Карла ХІІ, Османської імперії та кримських татар розпочав підготовку до визвольного походу проти московського царя. Зібравши 16-тисячне військо, до якого крім запорожців увійшли загони татар, шведів і поляків, він 12 лютого 1711 р. повів його в Україну.
Населення підтримало Орлика, міста Правобережжя почали переходити під владу гетьмана. Орлик надіслав листа із закликом до спільної боротьби проти московітів гетьманові Лівобережжя Івану Скоропадському, що налякало Петра І. Проти полків Орлика направили військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою.
У березні війська Орлика підійшли до Білої Церкви. Розпочалася облога міста, що відкривало шлях на Київ, але захопити його не вдалось, московський гарнізон мав сильну артилерію і багато боєприпасів. Через брак провіанту та підхід ворожого підкріплення, татарські частини залишили позиції та рушили на південь, беручи дорогою великий ясир. Правобережні козаки, що приєдналися до Орлика, довідавшись про дії татар, теж вирішили повернутись. В результаті з 16-ти тисяч війська в Орлика залишилося лише 3 тисячі, з якими гетьман вимушений був відійти до Бендер.
Більше йому не довелось побачити на рідну землю, однак скрізь, куди б його не заносила доля, гетьман не припиняв боротись за інтереси України. До 1714 р. Орлик перебував із Карлом ХІІ у Молдовському князівстві, потім разом з ним переїхав до Швеції. Далі жив у Німеччині, Австрії, Речі Посполитій. У 1721 р. завершилась Північна війна, між Швецією і Росією був укладений мир на вигідних для Петра умовах. Гетьману довелось зіткнутись з добре знайомою нам «втомою» союзників від українських проблем, він став небажаним гостем в європейських столицях. Довелось повертатись до Османської імперії. Довгих 12 років провів він у почесному засланні у грецькому місті Фессалоніки. Греки з повагою ставилися до чужинця, який володів кількома мовами й не лише отримував голландські, італійські та французькі газети, а й був їхнім активним дописувачем.
За цей час на політичній арені сталися події, які принесли нові надії. У 1725 р. помер головний ворог і кат України Петро І. Французький король Людовік одружився з донькою Станіслава Лещинського – колишнього короля Польщі, давнього приятеля і союзника Орлика. За допомогою свого сина Григорія, який став впливовою особою при французькому дворі, Орлик намагався привернути увагу Парижа до українських проблем. Але в силу різних причин, не склалося…
Династичні легенди
Помер Орлик 24 травня 1742 року у місті Ясси, що сьогодні належить Румунії. Попри невдачі й розчарування, до останніх днів життя він працював над створенням європейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну, шукав підтримки у володарів Франції, Британії, Ватикану, Саксонії, Пруссії, Туреччини. У своїх листах і щоденниках він порівнює себе з капітаном корабля, що залишився без руля і вітрил: «Як корабельник, котрого застануть в океані противні вітри, змучений ними і виглядає ясної погоди, так і я, змучений безнастанними нещастями, заведений у своїх надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи»...
Слід відзначити – літературна спадщина Пилипа Орлика є надзвичайно багатою й цікавою. Його листи, промови, панегірики та щоденники свідчать, про високу освіченість і публіцистичні таланти гетьмана. Він залишив статті, трактати і навіть… три поетичних збірника! Усі твори вирізняються художністю, ерудицією, бароковою стилістикою, вільним володінням мовами, що ставить автора в один ряд з найвидатнішими представниками української вченої еліти кінця ХVII – початку ХVIII ст.
Хорошу освіту, виховання й любов до Батьківщини Орлик старався передати своїм дітям, а їх у нього було восьмеро – п’ять дочок і три сина. Добрим помічником гетьмана став син Григорій Орлик, а також онуки – сини доньки Насті, Карл і Пилип Штайнфліхти. Всі вони зробили успішну кар’єру, інтегрувались в європейський істеблішмент.
Найбільш вражаючих успіхів досяг Григорій Орлик (1752-1759). Розпочавши військову кар'єру у чотирнадцятилітньому віці на службі під прапорами Карла XII, він дослужився до генеральної посади французької армії. Перейшовши на дипломатичну службу, став довіреною особою й ад’ютантом короля Людовіка XV. За вірну службу Григорій отримав вищі нагороди кількох європейських країн, графський титул і великі земельні наділи.
З іменем графа Орлика пов’язано чимало легенд, про нього написано кілька художніх творів, наприклад повість І. Корсака «Гетьманич Орлик» і роман «Орлі, син Орлика» Т. Литовченка. За однією з поширених версій, аеропорт Орлі у Парижі нібито зведено на землях, якими володів Григорій Орлик, і названо на його честь. Науковці це заперечують.
Так, французький професор історії українського походження Жак Шевченко стверджує, що Григорій Орлик не має жодного стосунку до аеропорту, землями в цьому регіоні він ніколи не володів. Такої ж думки викладач паризького Інституту східних мов, професорка Ірина Дмитришин. Вона переконана, що це проста омонімія – співзвучність назв. Насправді ж аеропорт в передмісті Парижу названо як комуну Орлі, де він розташований з 1932 р. Топонім цей походить від римського роду Авреліїв (Aureliacum), що володіли тут маєтком за античних часів, і вперше згадується ще в 829 році н.е.
Втім, це не має жодного значення. Імена і Григорія, і Пилипа Орликів увічнені в назвах вулиць десятків населених пунктів України, назвах начальних закладів. І головне, вони зберігаються у народній пам’яті, поряд з іншими будівничими незалежної української держави.
