Розповідає кандидат історичних наук, директор Музею історії Кам’янського Наталія Буланова.
2022 рік став найдраматичнішим роком в історії незалежної України. Раніше таким вважався 2014 рік. Але тоді війна з росією лише починалася, і мала локальний, здебільшого з використанням усіх родів військ і видів озброєнь. гібридний характер. 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників в Україну. До нас прилетів навіть не чорний лебідь, а архаїчна кривава химера смерті, котра, як всім здавалось, давно вимерла, залишилась скам’янілим реліктом в історичних пластах минулих епох.
До завершення цієї війни ще не близько. Але головний воєнний і політичний підсумок 2022 року вже очевидний – Україна вистояла!
У цій війні кожен має тримати свою ділянку фронту. Важлива місія істориків під час війни, яка триває, – збереження пам’яті про неї – як в предметах, так і в усній історії. Це свідчення учасників і очевидців цих трагічних подій, які хочуть бути почутими, не зважаючи на гіркий досвід війни, ракетних атак, обстрілів і втрат. Тому я почала вже в перші, найтяжчі, найтривожніші дні війни, по гарячих слідах записувати усну історію сучасників. Серед них і відомі в Україні діячі культури, митці, науковці, музейники, і пересічні люди – мешканці різних регіонів України. Сьогодні пропонуємо читачам складені з їх наративів сторінки колективного щоденника, в якому зібрано гіркий досвід перших днів російського вторгнення…
24 лютого 2022 р., Київ. Костянтин Чернявський, голова Національної спілки художників України:
– На 24 лютого в мене був квиток на потяг до Маріуполя. 25 лютого я мав бути там, на відкритті персональної виставки художника Василя Коренчука в художньому музеї ім. Архипа Куїнджі. 23-го ввечері, ми з дружиною гуляли в парку з маленьким сином Олексійком у колисці, згадували чудову Білосарайську косу в Маріуполі, мріяли, як поїдемо туди на все літо…
Ранок 24-го для моєї родини розпочався нехарактерно. Прокинулись пізно, бо вимкнули на ніч всі телефони. Ввімкнувши, побачили десятки пропущених дзвінків від батьків, родичів, друзів…
ДЗВІНОК! Мама: «Ви де????? ВІЙНА!!!!! БОМБЛЯТЬ!!! Танки під Києвом! Вишгород, гелікоптери, десант в Гостомелі…
Дзвоню в Маріуполь – друзі, ви як?! БОМБЛЯТЬ!!! Горить лівобережний, східний… В приморському прильотів немає… ПОКИ немає!
Дзвоню друзям в Харків – ЖИВІ? – БОМБЛЯТЬ ГАДИ! ЦЕ ЖАХ…
ВИЇЗЖАЙТЕ З КИЄВА!!!!
Глянув у вікно – вулиця О. Теліги, напрям на захід – суцільна пробка… Ввімкнули телевізор – глухо, кабельне не працює. НЕВЖЕ війна? Як війна? Так, я був скептиком, до останнього не вірив в можливість того, що саме зараз відбувалось на наших очах. За вісім років неоголошеної війни відчуття небезпеки притупилось.
ЩО РОБИТИ? 8 ранку, всі у один голос вимагають від нас – евакуюйтесь!!! Дзвінок з Ужгорода від Бориса Кузьми, дзвінок з Чернівців від Юрія Гушкевича, з Хмельницького від Миколи Мельничука, від Ани Сімак з Кишинева, від Іванки Свирид з Калуша, молодої художниці, з якою познайомився декілька днів тому, майже незнайома людина – їдьте, приймемо, прихистимо, у вас – МАЛЮК!
…Та як їхати, куди, йому ж 21 лютого виповнилось тільки чотири місяці, зима…
Але Тома завбачливо спакувала тривожну валізку, – документи, гроші, ліки, нагороди… Почесні грамоти))))
Побіг зі старшим сином до магазину – перша необхідність – закупити воду. Черги, черги… 10 ранку , натовпи з валізами, біжать на метро. Пробки менше не стають, в бік півночі, Чернігова – пусто.
Сідаю в машину, їду в Спілку на Львівську площу. В будинку майже нікого немає. Терміново пишу звернення до всіх осередків, де бомблять, де вже русня та бої – приїздіть! Марік, Харків, Суми, Чернігів, Миколаїв, Херсон, одним словом, всі, хто може – давайте до Києва! Й гадки не мав, наскільки за пару днів Київ сам стане небезпечним…
…Їду додому на Дорогожичі. Пробка на захід – ВСЕ стоїть. Проте, якось спокійніше, не чути сирену. Беремо малюка, собачку і… йдемо гуляти в Сирецький парк. Там приймаємо рішення: з Києва нікуди не їдемо.
Батьки телефонують безперервно: вивозь Тому з малим за кордон! Або на крайній випадок, їдьте до нас – в село на кордоні Київської та Чернігівської областей.
– Я БЕЗ ТЕБЕ НІКУДИ НЕ ПОЇДУ, – відповідь дружини. Ти в Києві, значить і МИ!
…Вечір. Гуляємо в парку. Вибухи з боку Ірпеня, Гостомеля – канонада не вщухає…
25 лютого. Батьки в істериці – ЕВАКУЮЙТЕСЬ!!!!! Зранку поїхав у Спілку. На Січових Стрільців біля Будинку художників будують блокпост ЗСУ. Цивільним тут не місце, – сказали мені. Їду додому.
Гуляємо в парку – підбігає чоловік: тікайте, в парку ДРГ, мінують, з боку площі Шевченка прорвались! Там вже бої, скоро будуть тут!
Пакуємось в машину. Тома, Льоша, Іван, собачка Яся. Сумки, возик, дитячий стільчик…
…Рушили. Пробка і в бік Троєщини, просто неймовірна. Хвилин сорок тягнулись до Кирилівської церкви, до Куренівського мосту. Пального в баку не дуже, вимкнути двигун не можу, треба гріти, аби малюк не замерз. Що робити? Розвернутись – відбійник. ВСЕ СТОЇТЬ. МЕРТВО!
Бачу, з’їзд під міст перекритий військовими джипами, а на тротуарі –нікого немає. Проповзаю поперек руху та на тротуар. Чути черги, постріли, невеликі вибухи. З’їжджаємо під міст… Йде справжній бій, тріскіт автоматних та кулеметних черг, навкруги трупи… Ми посеред бою, в епіцентрі! Наші розстрілюють руський камаз. Кричу: пригнули голови! І – газ до упору!!! Вилітаю з-під обстрілу, кулі цівкають по даху машини… Вилетіли на дорогу, попереду рух на набережну перекритий бетонними блоками та тракторами. Ми в пастці, їхати назад – розстріляють, наші – не наші, все одно. Наша машина – одна біла, чудова ціль. На дитячий возик на даху ніхто не зверне уваги…
Газую в бік барикади, сигналю безперервно, трактор з блокпосту від’їжджає – є шпарина, летимо на повному газу. Набережна, міст, Метро, Лісова, виїзд з Києва, – мчу понад сотню, не звертаючи уваги на правила...
Зупинка в лісі за Києвом – вийшли з машини – у Тамари невпинно течуть сльози рікою… Ми мало не загинули, повторює безперервно… З лісу виходять військові… НАШІ! Кажуть: їдьте хутко звідси, в лісі повно русні!
24 лютого 2022 р., Харків. Андрій Корнєв, викладач Харківської академії дизайну і мистецтв:
– О 5.20 ранку задзвонив мобільний. Напівсонний, взяв слухавку і підскочив на ліжку. Схвильована молодша донька вигукнула: «Ви що, не чуєте?! Війна почалася! Нас обстрілюють!».
Сну вже нема, але думки плутаються: «Невже? Таки почалося!». Знову тицяю в мобільний. Перша ж новина – об’явлення Путіним «спеціальної військової операції». Як у тисяч українців старшого віку, одразу спливли рядки старої пісні часів Другої світової: «22 июня, ровно в 4 часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война»…
Тривожну валізку ми почали збирати ще напередодні, але тепер треба її доповнювати. Починаються дзвінки-переклички, які одразу стануть однією із складових воєнного побуту. Серед найстрашніших і хвилюючих питань: у яких районах Харкова вже чути артилерійські постріли.
Раптом з дружиною розуміємо, що майже не маємо так званого «кешу», готівкових грошей – усе на картках. Вирішуємо йти до найближчого супермаркету. Довжелезна черга йде з вулиці. Це до банкоматів. Через 5 хвилин гроші закінчуються. У самому магазині ще можна розплатитися карткою. Величезний натовп нагрібає «стратегічний запас» – муку, консерви, крупи, цукор, сіль, сірники, хліб. Усі звертають увагу на чоловіків, які заповнюють візки упаковками пива.
…Нескінченно довго тягнеться перший день війни. Гупання великої зброї чути дуже добре. Поки не розуміємо, хто це, боїмося усього. Через інтернет вже знаємо, що напад здійснено на всю Україну, обстрілюють різні міста. Але офіційних повідомлень від мерії та губернатора немає…
Під нашим будинком 1932 року побудови, відкриті двері до підвалу. Спускаємося туди, перший раз у житті. Фактично це невеликий льох, у якому нічого не облаштовано, немає вентиляції, ще й проходять газові комунікації. Не дивлячись на це, там сидять на принесених стільцях кілька людей. Піднімаємося нагору із розумінням, що це не сховище, а пастка, «братська могила». До метро від нас далеко, тому ми беззахисні. Біля підвалу, прислухаються до гупання, налякані, як і ми, сусіди.
Слухаючи звуки війни, вже наступного дня знаємо, що глухе гупання – то наші. І навіть радіємо, коли вони починають «працювати»…
24 лютого 2022 р., Краматорськ. В’ячеслав Гутиря, художник:
– Війна почалася зненацька. Зібралися, щоб їхати на дачу в Єремівку, поблизу Ізюму. Завантажились, взяли з собою тещу, її подруг і поїхали. На місці підійшли з сусідами й товаришами до військових – чим допомогти?Відповіли: не плутайтеся під ногами! Тероборони там не було. Стали самі чергувати у селі, щоб не було терактів.
Єремівка – зона зіткнення, передова, прилітало наше, їхнє, літаки бомбили. Потім тероборона з’явилася, чергування в селі. Тривожно. Почали чекати. По загравам вираховували, де йшли бої. Бої точилися, в основному, біля нас. Коли наші хлопці в село зайшли – допомагали окопи рити, перегородили міст. Потім наші підірвали міст і відступили у Святогірськ.
…Обстріли, а я працюю. Скульптуру робив, живопис. Містична річ, – якось писав картину. Раптом якийсь голос мені щось сказав, але не зрозумів що. В цей час поїхала їхня техніка, загуділо все. Хапаю тещу на руки – і в підвал. Почало рватися за домом… Потім тиша. Я виходити, а мене наче за шкірку хтось назад тягне, – і тут осколки в двері полетіли…
Вранці, о четвертій стук в двері: «Открывайте, а то кинем гранату! Где ЗСУ?! Где ТРО?!». Були наводки, – вони не по всіх домах ходили. Вони знали все. То була перша розвідрота. Я вийшов до воріт, стою, дивлюся, як їхали їхні танки. Спочатку рахував їх: зайшло 28, лишилося 3…
Жінки пробували з ними розмовляти: «Що ви тут робите?». Одні все розуміли, і очі відвертали. Інші затяті – ми найкращі, ми особлива, вища нація…
24 лютого, Верхньодніпровськ. Анатолій Ричка (Козак Мажа), госпітальєр:
– Всі мої знайомі госпітальєри сиділи на заплічниках. Тому 24 числа відразу поїхав на базу. Заправив машину для дружини, залишив їй каністру і поїхав. В Павлограді у нас штаб. Є у нас Ганна Феданович, «Багіра» псевдо, начальник штабу. Вона з нами з 2016 року.
Дружина вивезла до розвилки Верхньодніпровської. Беру правосеківський прапор, розгортаю і стою. Колони машин валять на захід. А я один стою з прапором, щоб їхати в другу сторону. Коли зупинився легковик, їхав на чергування в Дніпро знайомий, на тридцять років молодший від мене. –– Сідайте, – каже, – дядя Толя, я вас пам’ятаю. – Й довіз до Павлограду…
24 лютого 2022 – 22 червня 1941. Андрій Сергієнко, «дитина війни», пережив німецьку окупацію у Дніпродзержинську:
– Перед самою війною, 23 лютого родич з росії привітав мене з днем радянської армії. Був здивований моїм неприйняттям цієї дати. А наступного дня почалася війна, зустрів на Чернігівщині, де був один з напрямів їхнього наступу. Вдруге побачити на власні очі війну – таке собі «щастя». Зате можна порівнювати.
Москалі – гірші за німців. Їх не переконаєш, не залякаєш, бо озлоблюються і відразу починають мстити. У москалів відчуття провини не запрограмоване генетично. Поняття про людські цінності для них – порожній звук – «А что ето такоє?».
Для того, щоб переробити «Хайль Гітлер» на «Гітлер капут» – потрібен стрес. Тому вони не хочуть забирати тіла своїх загиблих, щоб уникати стресів. Пам’ятаю, після тієї війни у Дніпродзержинську дивився воєнні фільми про те, як радянські підбили корабель. Як у залі раділи, аплодували… Приблизно таке бачив у 2014 р. в Останкіно, коли москалі збили український літак. Яка була ейфорія, радість в студії, неначе в післявоєнному Дніпродзержинську!
Це нація, яка не відчуває провини. Тому всі апеляції до людськості російського суспільства, сподівання, що воно прокинеться, вийде з протестами на вулиці, – безперспективні. Буде щось неймовірне, якщо вони опам’ятаються...