Издание «Радио «Свобода» совместно с директором музея истории Каменского Натальей Булановой подготовило обширный материал о памятнике старины – церкви в бывшем селе Тритузном. Мы публикуем эту очень интересную статью полностью.
ДНІПРОПЕТРОВЩИНА – Свято-Миколаївська церква в давньому козацькому селі Тритузному на Дніпропетровщині бачила багато за свій вік: прихід більшовиків, Голодомор і політичні репресії, нацистську окупацію і діяльність підпілля ОУН, знову репресії, будівництво стратегічно важливого для радянської оборонки заводу, який фактично поглинув село, і занепад – і підприємства, і поселення. Зараз від колись велелюдного села, де розташований храм, залишилося тільки кілька вулиць, а церква – перлина архітектури – потребує реставрації й державного захисту. За різними даними, храмові понад 100 або й понад 200 років.
Тритузне – давнє, козацьке
Село Тритузне, яке зараз входить до складу міста Кам’янського, виникло з козацького зимівника запорожця Данила Семененка. Тритуз – то було його прізвисько, каже директорка Музею історії міста Наталія Буланова, – за те, що любив похвалятися своїми трьома синами, як «трьома тузами».
Дослідниця наразі збирає матеріал для книги про цю місцевість «Тритузне – ландшафти пам’яті». Розказує: насправді фундатор села був чоловіком розумним і працьовитим, а поселення, яке виросло із його зимівника, – досить заможним.
«Архієпископ Феодосій Макаревський, який досліджував наш край, залишив згадку про те, що в 1740 році між багатьма зимівниками Кодацької паланки зимівник відставного запорожця Данила Тритузного – «обширний, багатий і цілком упорядкований», – розповідає дослідниця.
Козаки були віруючими людьми і в кожному зимівнику зазвичай стояла капличка, де вони вклонялися Богові, продовжує науковиця. Та їхня релігія не була традиційним православ’ям: щира молитва Господу поєднувалася з вірою в найрізноманітніші забобони. Отже, перша церква на цих теренах з’явилася тільки тоді, коли була ліквідована Нова Січ і землі Вольностей Запорозьких увійшли до складу Російсько імперії. У Тритузному не було кріпацтва, воно було державною слободою, коли в ньому звели перший храм.
Перша церква – коштом небайдужих мешканців
«Відомо, що церкву звели місцеві майстри за два роки, прикрасили ошатним іконостасом. Відомі й прізвища людей, які вкладали свої кошти в будівництво храму. Це Клим Горбенко, Степан Гайдаренко, але найбільшим жертводавцем був Йосип Норуха, один з найбільш заможних мешканців. І зараз у нашому місті живуть нащадки цього давнього козацького роду. Храм було урочисто освячено 1784 року», – розповіла Радіо Свобода Наталія Буланова.
Перша церква в Тритузному була дерев’яна і невдовзі згоріла. Мешканці села у 1820 році зібрали кошти й на намоленому місці збудували новий храм. Довгий час вважалося, що той, який зараз діє в Тритузному, – то він і є. Однак Наталія Буланова обстоює іншу версію.
«Сама архітектура, оздоблення, матеріали, використані при будівництві, ставлять під сумнів дату – 1820 рік. І от в довіднику Катеринославської єпархії знайшлися офіційні відомості, що 1820 році таки була збудована церква, але вона не збереглася. А потім збудували вже третю церкву, кам’яницю, ту, яка зараз є в Тритузному. Примітно, що коли її будували, мешканці Тритузного збирали яйця – їх використовували на розчин, аби храм був міцнішим», – розповідає вона.
Церква справді виявилася міцною й змогла пережити багато випробувань. Перший раз її закрили в 1930-х роках, після Голодомору, коли сільська громада була знесилена «розкуркуленням» і голодом. Друге закриття було вже у 1960-і роки, коли розпочалася нова хвиля боротьби з релігією: тоді за сфальшованим звинуваченням у нібито спекуляції свічками засудили її священника Миколу Авраменка.
Тритузне – осередок підпілля ОУН
Під час Другої світової війни, коли місто було під німецькою окупацією, храм діяв. Війна – це ще одна сторінка історії Тритузного, трагічна й героїчна. У ті роки в селі діяло потужне ОУНівське підпілля, каже Наталія Буланова, яка досліджує цей період.
«У селі залишилося багато молоді, на очах якої відбувалися репресії – їхніх сусідів або й навіть батьків забирали, люди також помирали від голоду. Ця молодь зголосилася увійти до лав осередку ОУН. Він був досить потужний. У підпіллі були учні 20-ї школи, їхній викладач Харитон Чорний. У мене є його архів, листування. Очолював ОУНівський рух на території Кам’янського Іван Полянський на псевдо Кобзар. Це був колишній комсомолець, який змінив свої погляди під впливом націоналістичної пропаганди перших похідних груп ОУН і став на шлях боротьби за незалежну Україну. Його доля невідома, мені поки не вдалося встановити, що з ним сталося. Основна діяльність ОУН зводилася до агітаційної роботи. Зокрема, в Тритузному була криївка, де зберігалася націоналістична література», – розповіла вона.
Після повернення радянської влади, на цих теренах вирішили збудувати секретний завод зі збагачення урану. Перед будівництвом «зачистили» молодь Тритузного – учасників і симпатиків ОУНівського підпілля репресували. Історик Наталія Буланова каже, що людей арештовували навіть за те, що під час окупації вони читали націоналістичні листівки.
Настоятель Свято-Миколаївського храму, отець Віталій Бажин додає: у той період також було знищено частину документів, які стосувалися історії села й храму, частину – розібрали по домівках місцеві жителі.
Завод, який працював на оборонку, знищив село
Відтак, за наказом Лаврентія Берії, почалося будівництво заводу №906, який отримав назву – Придніпровський хімзавод. На ньому вперше в СРСР випускали паливо для ядерної бомби. Храм, перлину зодчества, використовували як складське приміщення, розповідає священник.
«З початку 60-х років до 1990 року храм перебував на балансі заводу не як релігійна споруда, а як цехове приміщення. Поряд з храмом побудували залізницю, був змінений ландшафт. Людям, які там жили, дали час на переселення і на перепоховання своїх рідних з кладовища біля храму – два тижні. Хто не встиг – кладовище просто зачинили й воно пішло під територію заводу. Завод робив, що хотів. У храмі зберігали кабелі, металеві вироби тощо», – зазначив отець Віталій Бажин.
Придніпровський хімзавод став поступово витісняти й самих мешканців давнього поселення, руйнувати село.
«Люди не усвідомлювали того, що це шкідливе виробництво. Ніхто не повідомляв їм, що жити біля цього виробництва небезпечно. Одного разу, коли на заводі прорвало, як розповідали мені мешканці, вони навіть мили й гріли ноги в цій рідині, яка текла. А вона була радіоактивна!» – додає історик Наталія Буланова.
Зараз територія біля Тритузного – зона екологічного лиха: тут розташовано 9 радіоактивних хвостосховищ. Відходами виробництва засипані також місцеві балки й озера – тільки в пам’яті старожилів збереглося, якими чистими й мальовничими вони були колись.
Ця територія потребує порятунку, каже керівниця Музею історії міста Наталія Буланова, але на місцевому рівні поки зробити нічого не вдалося.
«Тритузне – рана на мапі Кам’янського і її треба спробувати загоїти. У чому цінність цієї території? У тому, що це місце пам’яті, ландшафт пам’яті запорозького козацтва – з тих часів лишилася топоніміка, наприклад, річка Коноплянка чи балка Довга. Святий Миколай-Чудотворець – відомий патрон запорозьких козаків. Церква носить його ім’я. У нас був проєкт «Церква серед відвалів: рекультивація» – подавалися на бюджет. Планували з музею прокласти туди туристичний маршрут, зробити «чисті квадрати» території, посадити там дерева, наприклад, дуб з Хортиці, ще якісь символи боротьби за незалежність України. Але ми не виграли», – каже Наталія Буланова.
Церква, яка потребує уваги й допомоги
Порятунку потребує й сама церква у Тритузному. Найбільших руйнувань вона зазнала в 1990-і роки, коли один із підприємців облаштував там металообробне виробництво: споруду перебудовували, замість вікна зробили двері, на стелі встановили кран-балку – зараз там тріщина. На початку 2000-х років будівлю передали вірянам Української православної церкви Київського патріархату, тепер це – церква Православної церкви України (ПЦУ).
Частковий ремонт громада зробила своїми силами та коштом меценатів, на продовження – грошей немає. Храм також поки не внесений до Національного реєстру пам’яток України.
«Зараз ця споруда перебуває на балансі тільки релігійної громади – не на бюджеті, не на балансі міста, області чи держави. Своїми силами ми її намагаємося утримувати. Перший етап реконструкції відбувся в 2003–2011 роки. А на даний час у нас немає можливості це продовжувати. Долучення меценатів і людей, які могли б допомогти, було б дуже корисним. Половина – зроблена, а половину – треба зробити», – каже священник.
Він також говорить, що поки не вирішене питання – просто відремонтувати храм чи й відреставрувати те, що вціліло? У церкві збереглися фрагменти автентичних розписів й оздоблення.
«Передусім треба відремонтувати дах, бо затікає, два притвори, двоє старовинних дверей – вони клепані зі сталі, ще царської. Це ззовні. А всередині – стіни мають елементи давніх розписів, шпаклівка давня, автентична. Все дуже пошкоджено. З реставраторами радимося – чи можна зробити той самий склад фарби, ту шпаклівку, яка була, аби відреставрувати храм всередині? Також займаємося питанням внесення храму до Національного реєстру пам’яток України, збираємо матеріал», – розповів Радіо Свобода священник Віталій Бажин.
Поки що громада молиться у притворі церкви.