265 років тому (1750) у Глухові, за «порадою» цариці Єлизавети 23-річного Кирила Розумовського було обрано гетьманом України.
Цей вибір не був випадковим, а пояснювався прихильністю цариці до брата К. Розумовського, Олекси. Граф К. Розумовський прийшов до влади, коли становище України було глибоко паралізоване політикою Росії. До нього Гетьманщиною упродовж 15 років правила Малоросійська колегія, проте козацтво ще мало силу боротися за незалежність. За цей час краю була заподіяна значна шкода – селянству дошкуляло так зване послушенство – кріпацтво в обмежених формах – та податки. Члени Колегії розібрали найкращі землі, захопили фінанси. Молодий гетьман планував відродити в Гетьманщині колишній блиск козацької держави. Гетьманська резиденція знову повернулася до Батурина, а Запорізька Січ підпорядковувалась владі гетьмана. Кирило Розумовський прагнув розвивати в Україні освіту і мистецтво. Так, в 1751 році в Глухові працював музично-драматичний театр, до якого запрошували співаків з Італії та Франції. Проте, глибинних перетворень у плані набуття самостійності в Україні не проводилось. Городове козацтво і сама Січ не були зреформовані. Московські та чужоземні генерали невисоко цінили військо Гетьманщини: воно було погано муштроване й мало стару зброю. Під тиском старшини 20 січня 1760 року гетьман підписав універсал про закріпачення всього сільського населення. В інтересах панівного класу в 1760-1763 рр. було проведено судову реформу. Підтримуючи заходи К. Розумовського, спрямовані на посилення кріпацтва, царський уряд водночас обмежував гетьманську владу – встановив контроль над розподілом земельних володінь, вилучив з-під юрисдикції гетьмана Київ. Після приходу до влади у липні 1762 року Катерини ІІ, якій активно в цьому допомагав і Кирило Розумовський, кар’єра гетьмана швидко завершилася. Він став останнім правителем козацької держави.
90 років тому (1925) Лесь Курбас на студії ВУФКУ завершив зйомки фільму «Арсенальці» («Червоний Арсенал»).
50 років тому (1965) вперше в історії радянського фігурного катання спортивна пара Л. Бєлоусова – О. Протопопов завоювала звання чемпіонів світу.
25 років тому (1990) відбулись вибори народних депутатів УРСР ХІІ скликання – останні (і перші частково вільні) вибори в Радянській Україні. Перемогу майже в усіх областях (крім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської) здобула радянська компартійна номенклатура. Склад парламенту оновився на 90%. Водночас 85% народних обранців були членами КПРС. Наступні вибори до Верховної Ради відбувались вже в незалежній Україні.
Ювілеї дня:
200 років від дня народження Михайла Михайловича Вербицького (1815-1870), українського композитора, хорового диригента, священика, одного з перших українських професійних композиторів у Галичині; одного з авторів пісні «Ще не вмерла Україна» («Ще не вмерла України і слава, і воля…»), що є нині Державним Гімном України. Народився Михайло Вербицький у с. Улючі на Львівщині у сім’ї священика. Музичну освіту здобув у Співацькій школі (1829-1833) в Перемишлі, Львівській духовній семінарії (1833-1842). У 40-х роках працював регентом церковних хорів у Львові та Перемишлі. З 1852 року був священиком у с. Млини. Михайло Вербицький є одним із перших професійних композиторів Західної України ХІХ ст. У його творчому доробку 12 «симфоній-увертюр» (1855-1856), в яких використано народні мелодії (коломийки), два полонези, вальс, декілька опер, музика до п’єс, церковні твори, хори та пісні. Він є також автором «Школи для шестиструнної гітари», статей на музичну тематику. Цікаво, що музику пісні «Ще не вмерла Україна» на слова Павла Чубинського М. Вербицький написав спочатку для солоспіву в супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Видатний композитор сучасності Валентин Сильвестров в інтерв’ю газеті «День» (грудень 2013) зауважив: «Гімн України – дивовижний. Спочатку він начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Насправді його створив Михайло Вербицький – церковний композитор середини ХІХ століття. Він жив в Австрійській монархії, мабуть, дуже любив Шуберта, у нього був мелодійний дар – це помітно з його літургій. Він був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів. У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір: це – гімн України, але в ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам’ять про літургію, про всеношну. У цьому простому наспіві немов дме вітер, немов гілки дерев співають».
145 років від дня народження Івана Симоновича Копача (1870-1952), українського публіциста, критика, філософа, психолога, освітнього й громадського діяча. Підтримував зв’язки з І. Франком та М. Павликом. Автор наукових праць з етики й психології; виступав з статтями і рецензіями про літературу й театр.
145 років від дня народження Євгена Оскаровича Патона (1870-1953), українського вченого, фахівця в галузі мостобудування та електрозварювання. Академік АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, заслужений діяч науки УРСР. Основоположник вітчизняної школи зварювання металів. Віце-президент АН УРСР (1945-1952). Лауреат Державної премії СРСР (1941).
115 років від дня народження Ієремії Яковича Айзенштока (1900-1980), вітчизняного літературознавця, шевченкознавця, першого ученого секретаря Інституту Тараса Шевченка (нині – Інститут літератури НАН України). Автор наукових праць з історії російської та української літератури, текстології. Вивчав питання російсько-українських літературних зв’язків. Дослідник творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Т. Шевченка. За його редакцією у 1925 році вийшло повне коментоване видання «Щоденника» Т. Шевченка.
95 років від дня народження Петра Марковича Мажуги (1920-2011), українського ученого-біолога, доктора біологічних наук, професора. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1950 року працює в Інституті зоології НАН України (1963-1965 – директор). Наукові дослідження стосуються еволюційної морфології, ембріології, цитології, загальної біології. Автор близько 250 наукових праць, в т. ч. 9 монографій. Лауреат премії ім. Д.К. Заболотного.
90 років від дня народження Поля Моріа (1925-2006), французького композитора, диригента і надзвичайно талановитого (можна сказати геніального) аранжувальника, засновника і керівника популярного естрадного оркестру (1965). Музика у виконанні оркестру Поля Моріа вирізнялась емоційністю, сумішшю експресії і глибокої ліричності. Поль Моріа співпрацював із багатьма французькими естрадними співаками – Шарлем Азнавуром (разом записали 120 пісень), Далідою, Сальвадором Адамо, Морісом Шевальє, Лео Ферре, Мірей Матьє (для співачки Поль Моріа разом з поетом Андре Паскалем створив її головний хіт «Мon credo»). Як композитор написав понад 150 інструментальних композицій і пісень. Моріа був чи не єдиним французьким виконавцем, що здобув визнання у США – його оркестрова версія пісні-учасниці конкурсу «Євробачення-1967» «L`amour est bleu» (у подальшому «Love is Blue») упродовж тривалого часу очолювала хіт-паради США – явище надзвичайно рідкісне для цієї країни. Диригента обожнювала не тільки європейська, американська публіка, але й японська – в Країні Східного Сонця Гранд-оркестр Поля Моріа був частим і бажаним гостем. Не можна не згадати всенародної слави цього музичного колективу і в колишньому Радянському Союзі: музикальні композиції у виконанні французів можна було почути в телепрограмах «Кинопанорама», «В мире животных», «Время». Прикметно, що Поль Моріа не був автором цих популярних музичних п’єс, але саме завдяки його бездоганним аранжуванням, вони лунали так по-французьки проникливо. Музикант тричі приїздив з гастролями до СРСР і завжди концерти відбувалися з грандіозним успіхом. Якось у московському ГУМі Моріа побачив платівки фірми «Мелодія» з записами свого оркестру – композитор дуже здивувався, адже на «Мелодії» він не записувався, та й дозволу на випуск музики не давав, але вчиняти галасу з того не став і грошей не вимагав – був дуже поміркованою людиною.
Роковини смерті:
163 роки з дня смерті Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852), вітчизняного письменника, класика світової літератури. «Вы говорите: «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно вы русский или хохлик?» – писав Гоголь до О. Смирнової. – Если так, то на этот счет скажу вам только, что знаю: что это до сих пор неразрешимая загадка… для меня. Знаю только, что меня подозревают в двуличности или какой-то макиавелевской штуке…сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом и, конечно, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, - явный знак, что они должны пополнить одна другую».
55 років з дня смерті Олександра Яковича Шульгіна (1889-1960), українського державного і політичного діяча, історика, політолога, першого міністра закордонних справ незалежної УНР.
50 років з дня смерті Василя Рижевського (1886-1965), українського інженера і військового діяча. Член-засновник і перший голова Українського технічного товариства у Львові, почесний голова Товариства українських інженерів у США, сотник УГА.
40 років з дня смерті Павла Павловича Плюща (1896-1975), українського мовознавця і педагога. Працював учителем української мови і літератури в м. Дніпродзержинську (в загальноосвітніх школах, училищах. Вечірньому металургійному інституті), з 1937 – викладач Київського університету, професор. Автор праць з методики викладання української мови; пізніше зосередився на питаннях стилістики та історії української мови.
10 років з дня смерті Юрія Федоровича Кравченка (1951-2005), українського державного діяча, міністра внутрішніх справ України в 1995-2001 рр. Генерала знайшли мертвим на його дачі під Києвом – напередодні походу в Генпрокуратуру для допиту в «справі Гонгадзе». Попри офіційну версію слідства – самогубство – ця передчасна і несподівана смерть так і залишилась черговою «темною» справою. За день у Юрія Кравченка мав бути день народження. Йому б виповнилося лише 54 роки.
Джерело:ukrinform.ua