У Центральній міській бібліотеці Кам’янського відбулося чергове засідання краєзнавчого товариства. Цього разу воно було присвячене темі, яка торкається не лише історії музики, а й самої душі українського народу. Говорили про бандурництво – мистецтво, яке століттями зберігало народну пам’ять, а його носії нерідко платили за свою творчість свободою, а інколи й життям. Головним гостем зустрічі став кандидат філологічних наук, краєзнавець, дослідник українського фольклору Микола Долгов. Він презентував свою нову книгу «Січеславщина (Дніпропетровщина) – осердя подвижників бандурництва ХХ століття».
Людина, яка зберігає пам’ять
Микола Долгов добре відомий серед краєзнавців України. Понад сорок років він досліджує історію власного роду, вивчає родоводи українських сімей, повертає із забуття імена та долі людей.
Цього разу в центрі його уваги опинилися кобзарі та бандуристи Придніпров’я. Тема для автора не випадкова – свого часу він захистив наукову дисертацію, присвячену бандурництву Дніпропетровщини.
Під час зустрічі на екрані змінювали одна одну унікальні світлини. Старі фотографії ніби оживали, повертаючи присутніх у часи, коли бандура була не просто музичним інструментом, а символом української ідентичності.
Музиканти, яких боялася радянська влада
Книга розповідає про десятки видатних бандуристів, які жили і творили на Придніпров'ї.
Багато з них не лише грали на бандурі, а й самостійно виготовляли інструменти, збирали народні пісні, зберігали українські традиції та передавали їх наступним поколінням.
Саме за це нерідко ставали жертвами репресій.
Радянська влада підозріло ставилася до всього українського. Бандуристів звинувачували у «націоналізмі», переслідували, заарештовували. Навіть національний одяг часто потрапляв під заборону.
Микола Долгов демонстрував фотографії тих часів. На одній із них – капела бандуристів. Усі учасники одягнені в однакові темні костюми. Жодного натяку на український стрій. Такою була ціна виживання.
Кам’янське – місто бандуристів
Особливу увагу дослідник приділив історії бандурництва у Кам’янському.
Виявляється, ще у 1927 році в місті була створена капела бандуристів. Її першим керівником став Петро Синячевський. При колективі діяв і молодіжний ансамбль.
Пізніше капелу очолив відомий бандурист Андрій Омельченко. У різні роки тут грали Юрій Демчук, Володимир Кальнін та інші музиканти, які згодом стали відомими виконавцями.
Окремо згадували Бориса Кальніна, який у 1937–1941 роках керував капелою і дивом уникнув репресій у страшні роки сталінського терору.
Родина Лобків – легенда українського бандурництва
Однією з найцікавіших сторінок зустрічі стала розповідь про родину Лобків.
Сергій Матвійович Лобко був талановитим музикантом і майстром бандури. Попри репресії та переслідування, після звільнення він повернувся до улюбленої справи й виготовив близько двохсот бандур.
Його інструменти розійшлися далеко за межі України й були відомі навіть у Казахстані.
Не менш цікавою виявилася доля його сина – Михайла Сергійовича Лобка, заслуженого артиста України.
Навіть під час військової служби він не розлучався з бандурою. Збереглися унікальні світлини, де молодий військовий позує у формі з улюбленим інструментом у руках.
Після війни Михайло Лобко став одним із головних популяризаторів бандурного мистецтва на Придніпров'ї. Керував капелою бандуристів Палацу культури заводу імені Дзержинського, викладав гру на бандурі, писав наукові та методичні праці, створював пісні.
Микола Долгов особисто знав Михайла Лобка і неодноразово бував у нього вдома, тому його розповідь звучала особливо тепло та щиро.
Фото, якому понад сто років
Справжню зацікавленість у присутніх викликала фотографія 1913 року.
На ній зображена капела бандуристів Катеринослава, якою керував Микола Богуславський.
Це фото стало своєрідним символом безперервності української музичної традиції, яка пережила війни, революції, репресії та десятиліття заборон.
Недарма Микола Долгов називає Дніпропетровщину осердям бандурництва ХХ століття.
Історія майстра, якого покарали за бандуру
Відомий кам’янський історик і краєзнавець Олександр Слоневський поділився маловідомою історією з життя міста.
У 1930-х роках у Кам’янському жив майстер Дмитро Ракаш, який виготовляв бандури, кобзи та гітари.
У 1934 році до міста приїхала капела бандуристів. Музиканти зупинилися в його будинку на ночівлю.
Невдовзі після цього всіх учасників капели заарештували. А самого Ракаша засудили до п’яти років ув’язнення за звинуваченням у націоналізмі.
Проте навіть це не зламало майстра.
Для своєї доньки він виготовив маленьку бандуру. З цим інструментом дівчина згодом здобула перемогу на музичному конкурсі.
Пісні, що повернули минуле
Завершилася зустріч особливо зворушливо.
У залі зазвучали народні пісні, які колись виконували українські бандуристи. Їх співали колишні учасниці народної капели бандуристів Палацу культури металургів, що діяла у Кам’янському у 1980–1990-х роках.
І в цей момент історія перестала бути просто сторінками книги чи старими фотографіями. Вона ожила у голосах, мелодіях та спогадах.
Адже бандура для України – це не лише музичний інструмент. Це голос народу, який не вдалося змусити замовкнути ні репресіями, ні заборонами, ні десятиліттями забуття. Саме тому історії українських кобзарів і бандуристів продовжують хвилювати серця й сьогодні.
