Сімдесят років тому, у вересні 1953 року першим секретарем ЦК КПРС стає Микита Хрущов. Період його перебування на верхівці влади СРСР був не надто тривалим – 11 років, але яскравим. І дуже неоднозначним і суперечливим, як і особа самого Микити. З одного боку, комічна постать, – гладкий лисий дядько, наче з комедії про колгоспне життя, і народ з задоволенням висміював нового «вождя», присвятивши йому безліч жартів і анекдотів. З іншого – він сам старанно підтримував такий імідж дурнуватими витівками, на кшталт погроз показати Заходу «кузькіну мать» і стукання черевиком по столу в ООН.
Навіщо він це робив? Можливо, звичка – адже маска блазня допомогла йому вижити і зробити кар’єру в найближчому оточенні Сталіна, який ставився до нього, як до придворного паяца: «Микитка, станцюй нам гопака»! Вона ж допомогла перехопити владу після смерті Сталіна, бо конкуренти – насамперед Берія й Малєнков, не сприймали його як серйозного суперника. А може за довгі роки захисна маска, як це буває, приросла до шкіри, ставши другою натурою…
Аналізуючи його діяльність, можна поставити багато як плюсів, мінусів. З ним пов'язують засудження сталінізму і «відлигу» – й кампанію проти новаторства у мистецтві; прорив у космос – і новий виток руйнування храмів;регулярні візити до США і зустрічі з американськими президентами – і будівництво Берлінської стіни та Карибську кризу. Не даремно скульптор Ернст Неізвєстний, котрий попав під роздачу брутальних епітетів від Хрущова, під час легендарних зустрічей з творчою інтелігенцією, зробив на його могилі пам’ятник з двох контрастних половин – чорної та білої.
І все ж, в історії СРСР хрущовська епоха була часом кардинальних змін. І брежнєвський «застій», що настав після Хрущова, і горбачовська «перебудова» спиралися на досягнення та завоювання другої половини 1950-х – початку 1960-х років, коли країна, яка щойно подолала воєнну розруху, зробила величезний крок вперед у соціально-економічному розвитку.
І в історії України Хрущов відіграв помітну роль, навколо якої досі точаться дискусії. Насамперед, це передача Криму до складу України. Що російські імперські пропагандисти, на чолі з путіним, досі не можуть йому пробачити, звинувачують у зраді, запроданстві, грі на користь України. Навіть тим, що він сам начебто був українцем за національністю, – ще й демонстративно скрізь ходив у вишиванці.
Дійсно, безліч фотографій доводять, що ніхто з інших керівників СРСР і УРСР не носив так активно вишитих сорочок. А це, як не як, чітка ознака самоідентифікації, спорідненості з українською традицією на ментальному рівні. Що стосується етнічного походження, тут як говорять, «не все так однозначно». Спробуємо трохи розібратись.
Таємниця походження
Народився Микита 15 квітня 1894 року у селі Калинівка, Курської губернії, у селянській родині. В усіх документах і автобіографіях Хрущов вказував себе росіянином, проте документально його етнічне походження не встановлене. Місце народження – не прояснює ситуацію, скоріше навпаки. Адже Курщина споконвіку належала до етнічних українських земель. Та й основа прізвища – слово «хрущ» має не надто багато спільного з російським «майский жук». Так що, поки родовід генсека залишається недослідженим, твердження про українське коріння Хрущова має таке ж право на існування, як і російське.
Зазначимо, що існують й куди більш екзотичні версії походження цього діяча. За однією з них, батьком Микити був польський поміщик Олександр Гасвицький, у якого прислугою працювала мати Хрущова. Саме він відправив хлопця до свого друга, промисловця Кірша в Юзівку, нині Донецьк. (Під час перебування Хрущова при владі, журналісти попри всі зусилля так і не змогли знайти в Донецьку шахту, де Микита Сергійович працював у юності). Про це начебто дізнались «органи» в період чисток 1930-х років, Сталін не дав хід справі, але дражнив Микиту «польським агентом Хрущовським». Втім, можливо натякав на те, що Микитина дружина Ніна Кухарчук, котра мала на чоловіка неабиякий вплив, народилась на Холмщині, котра після Першої світової війни перебувала у складі Польщі.
Ще більш неймовірна версія стверджує, що мала батьківщина Хрущова Калинівка – не курське село, а містечко на Вінниччині. І народився він не в селянській родині, а в сім’ї кравця Соломона Перлмуттера. Звичайно, жодних підтверджень ці версії під собою не мають, наводимо їх лише для ілюстрації неоднозначності особистості Хрущова і ставлення до нього різних людей.
А ось що сам він писав про свою національну приналежність: «Усім відомо, що і за паспортом, і за місцем народження я курянин, моє село – російське, хоча буквально впритул межує з Україною. Я не надавав значення тому, чи українець я, чи росіянин. Я інтернаціоналіст, і з повагою ставився до кожної нації.
Але найбільш близькі мені ті, серед кого я провів своє дитинство та юність. Це російські та українські робітники та селяни, а також українська інтелігенція, з якою я працював, коли був заворгом Київського окружного комітету партії у 1928-1929 роках. та особливо будучи Першим секретарем ЦК КП(б)У.
Я 13 років пропрацював в Україні, і не просто із задоволенням, а з великою насолодою, і дуже задоволений ставленням до мене всіх її людей – робітників, селян та української інтелігенції».
Прикметно, що Хрущов говорить про російських і українських робітників і селян, але виключно про українську інтелігенцію, причому двічі.
Двадцяті роки – це пік процесу коренізації та українізації республіки. Очевидно, що Хрущов був одним із мільйонів людей, які засвоїли в ті роки українську національну ідентичність за стандартами будівництва соціалістичної нації. Без ухвалення титульної ідентичності Хрущов просто не мав шансів на партійну кар'єру в республіці.
На цій землі він сформувався як особистість,як керівник, тож не дивно, що Україна булла йому ближчою і ріднішою, ніж Росія, де він, не рахуючи босоногого дитинства, опинився аж у 35 років. Дійсно, не такою й важливою є чистота походження Хрущова. Ментально він був українцем, що є визначальним фактором сучасного розуміння нації. Так вважав і ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, якого багато хто вважає етнічним росіянином. А от нашого знаменитого земляка Леоніда Брежнєва, важче назвати українцем по духу, хоч він і народився в українському Камянському, і у ранніх автобіографіях вказував себе українцем.
Кумир – єврей Піня
Хрущов у молодості непогано грав на баяні, знав масу українських пісень, і навіть остаточно перебравшись до Москви, запрошував до себе на дачу артистів Київського оперного театру, що приїжджали з гастролями, співав разом з ними. Хрущов дружив з кінорежисером Олександром Довженком, підтримував, навіть коли фільм «Україна у вогні» критикували за «націоналістичний ухил». З подачі Хрущова було розгорнуто посмертний культ Довженка, а київська кіностудія отримала його ім'я.
Але й це ще не все. Виявляється, улюбленим письменником Микити Сергійовича, був не пролетарський письменник Горький, чи Фурманов з Фадєєвим, як личило б головному комуністу країни, а… Володимир Винниченко! Той самий – соратник Петлюри, голова Директорії і Генерального Секретаріату УНР, автор усіх Універсалів української держави. Неймовірно, але не зважаючи на те, що він в СРСР вважався ворогом – «українським буржуазним націоналістом», його книги не видавались, Хрущов не тільки не приховував свого захоплення творчістю Винниченка, а й публічно її пропагував! Режисер Михайло Ромм згадував, що Хрущов рекламував Винниченка на зустрічах із творчою інтелігенцією та наполегливо рекомендував прочитати його книги, називаючи «прекрасним письменником».
Більше того, Хрущов не лише захоплювався літературним стилем письменника і політика, а й надихався нею у своїх рішеннях і вчинках. А з одним персонажем Винниченкового оповідання «Талісман» – бідним і немічним євреєм Пінею, Хрущов себе буквально ототожнював протягом всього життя (на радість прихильникам версії про Нікіту Соломоновича Перлмуттера!).
Професор Федір Бурлацький, котрий працював в апараті ЦК КПРС і був радником Хрущова, наводить у спогадах зізнання першого секретаря ЦК КПРС, зроблене публічно: «Мене часто запитують, як це я раптом вийшов і зробив цю доповідь на ХХ з’їзді. Стільки років ми вірили цій людині. Підносили його. Створювали йому культ. І ризик теж був величезний. Як поставляться до цього керівники партії та зарубіжні діячі, і вся наша країна? Так ось, я хочу розказати вам історію, яка мені запам’яталася з дитинства, ще коли я навчався грамоті. Була така книга «Чтець – декламатор». Там друкувалося багато цікавих речей. І прочитав я в цій книзі оповідання, автора не пам’ятаю. Сиділи якось у тюрмі в царські часи політв’язні. Там були й есери, і меншовики, і більшовики. А серед них виявився старий чоботар Піня, який попав у тюрму випадково. Ну, стали вибирати старосту по камері. Кожна партія пропонує свого кандидата. Вийшла велика суперечка. Як бути? І тоді хтось запропонував чоботаря Піню, лагідну людину, яка не входила в жодну з партій. Посміялися всі, а потім погодилися. І став Піня старостою. Потім сталося так, що всі вони вирішили з тюрми втікати. Стали рити підкоп. Ну, і тут виникло питання, кому йти першому в цей підкоп. Адже, можливо, тюремне начальство вже довідалося про підкоп і жде там з рушницями. Хто першим буде виходити, того першого й смерть застане. На есерів-бойовиків показують, а ті – на більшовиків. Але в цей момент з кутка підводиться старий чоботар Піня й каже: «Якщо ви мене вибрали старостою, то мені й треба йти першим». Отак і я на ХХ з’їзді. Раз уже мене вибрали Першим, я повинен, я зобов’язаний був, як цей чоботар Піня, сказати правду про минуле, чого б це мені не коштувало, і як би я не ризикував»…
Від чабана до комісара
Бачимо рідкісний приклад того, як література може впливати на політику, дивний ще й тому, що взагалі Хрущов не міг похвалитися начитаністю та хорошою освітою. У сільській церковно-парафіяльній школі Микита встиг навчитись читати й рахувати до 30. Батько вирішив що цього цілком досить: «Більше тридцяти рублів в тебе все одно ніколи не буде!», й відправив сина пасти отару.
У 1908 р. Хрущови переїхали до Юзівки, Микита, якому вже виповнилось 14, працював в лавці, учнем слюсаря на машинобудівному заводі Боссе, потім на шахті (яку журналісти так і не знайшли), завдяки чому уникнув мобілізації на війну. Після революції очолив профспілку гірняків, вступив в партію більшовиків, брав участь у громадянській війні. У 1920 р. Микита закінчив партшколу і став інструктором політвідділу 9-ї Кубанської армії, яка встановлювала радянську владу в Грузії.
У 1922 р. Хрущов вступив на робітфак юзівського Донтехнікуму, де його обрали партсекретарем. Викладачка політекономії Ніна Кухарчук стала його другою дружиною, перша – Єфросинія Писарева померла від тифу під час громадянської війни, залишивши двох дітей – Юлію і Леоніда. Останній стане військовим льотчиком і загине 1943 року в бою, але оскільки літак не був знайдений, вважався зниклим безвісти. Що стало ґрунтом для додаткової порції конспірологічних теорій, якими й так перенасичена біографія Хрущова. Наприклад, що Леонід добровільно перелетів до німців, або потрапив у полон, і був вбитий агентами НКВС за наказом Сталіна. За це буцімто, Хрущов потім відплатив йому і Берії.
Ніна Петрівна – жінка грамотна й освічена, стала вірною супутницею й помічницею Хрущова до кінця життя. А також – найпершою радянською «першою леді», супроводжуючі чоловіка в офіційних поїздках. Попри просту зовнішність, зарубіжні ЗМІ відзначали її вільне володіння англійською і знання економіки.
Після кількох років партійної роботи в Донецьку і Харкові, у 1929 р. Хрущова направили на навчання у московську Промислову академію, що стало новим етапом його кар’єри. Там навчалась дружина Сталіна Світлана Аллілуєва, яка познайомила однокурсника з чоловіком. Незабаром Микиту призначили керівником партійної організації академії. Далі – справжній злет – перший секретар Бауманського райкому; Московського міськкому; обласного комітету партії. Стрімкому просуванню Хрущова сприяв і Лазарь Каганович, – вони познайомилися ще в передреволюційні роки на Донбасі.
На початку 1938 році Сталін повертає Хрущова в Україну у статусі повновладного господаря, тричі (!) першого секретаря – ЦК КП(б)У, Київського обласного і міського комітетів партії. Ці позиції він зберігатиме понад 10 років, до повернення в Москву 1949 р. Російська пропаганда постійно закидає Хрущову передачу Україні Криму у 1954 році, хоч доведено, це було колективне рішення уряду, продиктоване господарськими, економічними чинниками. Це так, але варто зазначити – тема розширення української території, нехай у складі СРСР, була не новою для Хрущова.
Так, у 1939 р., після поділу Польщі між СРСР і Рейхом за пактом Молотова-Ріббентропа, він виступав за входження до складу СРСР крім Галичини ще й Поліського воєводства (Берестейщини), сперечаючись з керівництвом Білоруської РСР. Сталін роздратовано відкинув проект Хрущова про розмежування: «Петлюри вже немає, Скоропадського немає, Винниченка немає, тож хто це складав»?
Однак спроби збільшити територію радянської України за рахунок сусідніх регіонів Хрущов не полишив. Після приєднання Бессарабії у 1940 р. він виступав за збереження статусу Молдавії як автономії у складі УРСР. У 1944 р. виступив з пропозицією приєднати Холмщину до України, створивши у складі УРСР Холмську область (край відійшов до ПНР). У 1945 році безуспішно звертався до Сталіна з пропозицією включити до Закарпатської області УРСР український етнічний край Пряшівщину (включена до ЧССР); обстоював приєднання до Закарпаття української частини Мараморощини (залишилася у складі Румунії).
Звичайно, при цьому Хрущова не можна вважати щирим патріотом України, чи таємним опозиціонером в радянській верхівці. Такі там не мали шансів вижити. Ні, він був слухняним виконавцем волі всемогутнього диктатора. На час його діяльності в Україні припадають: репресії єжовщини, кривавий терор на західноукраїнських землях, особливо на початку війни, організація радянського партизанського руху під час Другої світової війни, голод 1946-1947 років, повоєнна боротьба з повстанським рухом.
Злет і падіння
Під час війни Хрущов був членом Військових рад різних фронтів і дослужився до генерал-лейтенанта. У 1944 р. його поставили керувати Раднаркомом – урядом УРСР. У 1949 р. повернули до Москви на посади керівника обкому і міськкому партії та секретаря ЦК ВКП(б).
Після смерті Сталіна Хрущов виступив ініціатором та організатором усунення з постів та арешту Лаврентія Берії в червні 1953 року. У вересні того ж року Хрущова обрали першим секретарем ЦК КПРС, а в березні 1958 р. – ще й головою Ради Міністрів СРСР. Зосередивши у своїх руках всі важелі партійної й державної влади Хрущов активно просуває власні реформи, в багатьох питаннях демонструючи новаторські й сміливі кроки. Але не завжди продумані й виважені. Тож за час свого правління Микита Сергійович досяг як серйозних успіхів, так і гучних провалів.
На XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) він виступив з доповіддю «Про культ особи та його наслідки», розпочавши цим боротьбу проти культу особи Сталіна. Хрущов вжив рішучих заходів до забезпечення країни продуктами, розпочавши аграрну реформу – підвищено закупівельні ціни на сільгосппродукцію; розпочато освоєння цілинних земель; здійснено продаж техніки колгоспам; скасовано податок на особисте господарство; колгоспникам почали призначати пенсії і видавати паспорти.
Однак, багато заходів або не мали успіху, або ж їх не довели до кінця. Ініціювавши розвінчання культу особи, допустивши певну свободу думки, з 1962 р. Хрущов розпочав цькування абстракціонізму й модернізму в мистецтві. Певне розширення прав республік змінилось посиленням боротьби проти «націоналізму». Особливо тяжким своїми наслідками, зокрема в Україні, став хрущовський закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям» (1958), за яким запроваджено посилену русифікацію не лише освіти, а й усього культурного життя.
Непослідовність політики Хрущова викликала, з одного боку, невдоволення населення, з іншого – партійна верхівка КПРС побоювалась, що «волюнтаристські» методи хрущовського керівництва загрожують стабільності тоталітарної системи, і відповідно, їх владі. Це й стало причиною антихрущовської змови, в результаті якої 14 жовтня 1964 року на Пленумі ЦК КПРС Хрущова позбавили всіх посад. Його наступником обрали нашого земляка Леоніда Брежнєва, котрий був одним з головних організаторів «палацового перевороту».
Інший його учасник Володимир Семичастний, який очолював КДБ СРСР, так оцінював діяльність Хрущова : «Справді, він чимало зробив. По-перше, переселив багатьох людей із землянок, бараків та комуналок в окремі квартири. По-друге, на відміну від Сталіна, який сільським господарством не займався, Микита Сергійович серйозну увагу приділяв його розвитку, зокрема й вирощуванню горезвісної кукурудзи. Інша річ, що не треба було її садити в Архангельську та на Новій Землі. По-третє, за Хрущова було прийнято закон про пенсії, селяни отримали паспорти… А розвиток космонавтики, а загальна середня освіта? Але потім Микита Сергійович захопився настільки, що перестав слухати поради, почав грубити членам Політбюро та іншим комуністам і не міг зупинитися.
Влада псує людину – це доведено життям усіх поколінь. Хрущов теж був вражений владолюбством. Усі партійні організації стогнали з його ініціатив, записок, виступів, промов. Неможливо було вирішувати якісь регіональні проблеми, оскільки зверху йшла команда: обговорити виступ Хрущова на пленумі, його доповідь на нараді, записку. То скасовували міністерства, створюючи раднаргоспи, потім починали знову відроджувати міністерства. То поділяли обкоми партії на сільські та промислові, ліквідовували райкоми партії, створюючи якісь територіально-виробничі комітети, то ще щось…
Тобто до кінця свого керівництва країною «плід», як кажуть, дозрів і перезрів. Треба було його прибирати, бо він міг наробити таких бід, які б погано закінчилися для країни. Взяти хоча б карибську кризу 1962 року – адже світ був на межі війни»!
Після відставки, яку Хрущов переживав дуже болісно, він жив на скромній дачі. Розраду знаходив в передачах зарубіжних радіостанцій і писанні мемуарів, точніше, надиктовуванні їх на магнітофон. У 1970 р. ці спогади були видані на Заході. 11 вересня 1971 року Микита Хрущов помер від серцевого нападу, у віці 77 років.