Сьогоднішній випуск історичного розділу газети присвячено ювілейній події, що належить до позаминулого століття, але відлуння її й сьогодні присутнє в житті майже кожної людини в світі. Мова йде про появу джинсів – зручного, практичного і вічно модного одягу.
Тема ця не така легковажна, як може здатися на перший погляд – вона стосується не тільки таких розділів історичної науки, як історія костюму, історія повсякдення й побуту, та окремої дисципліни – історіософії. У драматичних подіях кінця ХХ століття, пов’язаних з крахом Варшавського блоку і розпадом СРСР, цей невибагливий одяг зіграв свою, досить суттєву роль. Але тим, хто не застав часів джинсової лихоманки, в таке складно повірити…
20 травня в календарях пам’ятних дат позначене як День народження джинсів. У цей день у 1873 р. Лівай Страусс (інша транскрипція – Леві Строс), який народився в Баварії під іменем Лейба Штраус, разом з діловим партнером Джейкобом Девісом (колишній рижанин Яків Йофіс) отримав американський патент №13121 на виробництво «робочих комбінезонів без бретелей з кишенями для ножа, грошей та монет». Відтоді офіційно починає свій відлік джинсова ера, котрій нині виповнюється півтора століття.
Модний Колумб
Проте де-факто компанія Л. Страусса у Сан-Франциско на той час вже років двадцять, з 1853 р. випускала штани з міцної тканини типу брезент, що користувались непоганим попитом у шахтарів, золотошукачів, робітників і фермерів. Але саме у 1873 р. на кишенях з'явилися патентовані металеві заклепки, й вистрочена подвійна арка на задній кишені (спочатку вона була одна), відтоді джинси набули основних знайомих рис.
Спочатку їх шили з конопляної тканини рудого кольору, потім перейшли на бавовняну, фарбовану синім барвником індиго. Таку тканину з давнини виготовляли у французькому місті Нім. Як це буває (сучасні приклади – ксерокс, памперс, термос, джип тощо), власна назва стала загальною (serge de Nîmes – саржа з Німу), тож джинсова тканина досі іменується денім. Подібну продукцію виробляли і в італійській Генуї з часів середньовіччя, з неї шили вітрила для кораблів.
За легендою, генуезець Христофор Колумб прокладав в кінці XV сторіччя шлях до Американського континенту під джинсовими вітрилами.
В сенсі – генуезькими. Адже слово «джинс» так само, як і денім, походить від топоніму – назви міста Генуя. Італійське слово «gene» – генуезький, у французькій мові трансформувалось у «jane», звідти перейшло в англійську, як всім знайомий «jeans».
Перші джинси коштували помірно – приблизно півтора долара. У 1998 р. у шахті відкопали старі штани. Виявилося, що тим джинсам 120 років, вони найстаріші у світі, і стали – найдорожчими. Фірма Levis викупила раритет на аукціоні за 46,5 тисяч доларів для заводського музею. Складно уявити, скільки вони б коштували зараз, адже коллеціонування рідкісних зразків джинсів стало популярним хобі.
Три синіх кита
Подальша еволюція джинсів відбувалась поступово й неквапливо. Маленька кишеня для годинника була додана до джинсів «Levi Strauss» наприкінці 1870-х років. 1886 р. на поясі з'являється шкіряний патч з малюнком, де коні марно намагаються розірвати пару штанів. З 1890 року джинси стали маркувати за номерами партій – так виникли знамениті Levis 501.
З 1902 р. почали пришивати по дві задні кишені, в 1910 розпочався випуск першої джинсової куртки Levis 506. 1918 року фірма запустила жіночу лінійку. На початку 1920-х замість гудзиків для підтяжок починають ставити шлейки для ременя, заклепки на задніх кишенях заховали, щоб не дряпали меблі, потім прибрали взагалі.
Зростання попиту призвело до зростання пропозиції, і на рубежі століть у пана Страусса з’явились конкуренти. У 1898 році колишній нафтовик Генрі Девід Лі відкрив у Канзасі фабрику робочого одягу, на якій через кілька років почали шити й джинси. У 1926 р. компанія H.D.Lee першою поставила замість ґудзиків блискавку, що завершило формування класичних джинсів.
З 1904 р. почала працювати фабрика робочого одягу, заснована у м. Грінсборо С. С. Хадсоном. Згодом вона трансформувалась у компанію Wrangler і у 1946 р. розпочала випуск джинсів для ковбоїв. На відміну від інших, вони шились з більш м’якої тканини – ламана саржа, відома у нас як «ялинка». Ці виробники й стали трьома китами, на яких досі тримається світ джинсової моди. Щоправда, бренди «Lee» і «Wrangler» давно належать одному власникові – VF Corporation, але зберігають власні традиції дизайну.
Протягом першої сотні років джинси залишались робочим одягом, вбранням для пікніків і турпоходів. Ситуація почала мінятись у середині ХХ ст. Справжній переворот стався у середині 1950-х. Мерилін Монро знялася в джинсах у фільмі «Ріка не тече назад» у 1954 році. У 1956 р. вийшов фільм «Бунтар без причини», де головну роль виконав кумир підлітків Джеймс Дін, весь вбраний у денім. Естафету підхопив король рок-н-ролу Елвіс Преслі, відтоді поняття джинси і рок-музика злились воєдино, як елементи молодіжної контркультури. Апофеозом став потужний рух хіпі в кінці шестидесятих. Хвилі музичного мейнстриму змінювали одна одну – психоделік, блюз-рок, прогресив, хард, хеві метал, панк, нова хвиля, гранж, альтернативний рок, – але денім залишається незмінною, як військова уніформа, основою одягу виконавців і їх шанувальників…
Джинси в СРСР
Це окремий розділ теми, що має власну непросту історію. Прийнято вважати, що в СРСР джинси вперше з'явилися у 1957 р., під час проведення в Москві VI Фестивалю молоді та студентів, в якому взяли участь близько 30 тисяч делегатів з 130 країн світу. Але це не зовсім так. Звичайно, натовпи молодих іноземців у модному вбранні на вулицях столиці консервативної комуністичної країни, сприяли популяризації джинсів, кедів і рок-н-рола. Але першим знайомством це не було.
В роки Другої світової війни американські джинсові комбінезони йшли до СРСР у комплекті з лендлізівської технікою, як робочий одяг. Тканина теж постачалась по ленд-лізу, на кількох тилових фабриках, наприклад, магаданській, шили тілогрійки та ватяні штани зі справжнього деніму. Але це нікого не цікавило – спецівка, та й годі. До джинсового буму було ще далеко.
Він розпочався не відразу після московського фестивалю, а значно пізніше, вже в сімдесятих. Звичайно, шестидесятники теж із задоволенням носили джинси, щоправда, така опція була доступна лише для мешканців столиць і портових міст. Так під час скандально відомої зустрічі Хрущова з творчою інтелігенцією у 1962 р., коли генсек звинуватив у нетрадиційній сексуальній орієнтації художників – авангардистів, він докоряв і поетові А. Вознесенському – за те, що прийшов у джинсах.
Жителям провінції були доступні лише репліки від радянського легпрому – з незрозумілих тонких тканин, химерних фасонів. Плоди фантазії технологів швейних фабрик, котрі намагались вигадати щось, з претензією на молодіжну моду, ні разу не бачивши справжніх джинсів, – в народі називали «техасами». Такі штани можна побачити в комедії Л. Гайдая «Операція И...» – їх на Шурикові порвав злий собака під час побачення з подругою. І то – далеко не найгірший варіант, якщо порівнювати з типовими радянськими псевдоджинсами з наліпками «Ну, погоді!» на задній кишені…
Спочатку офіційний імпорт обмежувався індійськими джинсами двох брендів – «Lui» і «Міltons», відповідно, з ковбоєм і двома слонами на патчах. На прилавках вони не залежувались, хоч і являли собою, принаймні, на перших порах, ті ж «техаси» – ерзац справжніх джинсів. Як і радянські «молодіжні штани» вони, на відміну від деніму, не мали властивості втрати кольору в процесі носки, що надавало особливого шарму. Як в народі говорили, вони «не терлись».
Це ж стосується й болгарських штанів, увічнених у народному фольклорі: «Носиш джинси марки «Ріла» – виглядаєш, як горила». Над фірмовими брендами теж іронізували: «До мене ти прийшла на хаус в нових джинсах Levi Strauss», або «Щоб дівчата нас любили – джинси Lee собі купили». І ще: «Щоб мій батько менше пив, Wrangler я йому купив». Останній бренд ще й «перехрестили» на честь білогвардійського генерала Петра Врангеля…
Вигадав народ і простий спосіб перевірки джинсової тканини на справжність: потерти її послиненим сірником. Якщо посиніє – все гаразд, буде нормально тертися. Більш продвинутий метод полягав у тому, щоб витягти з вивороту синю нитку і розкрутити її – якщо всередині біла – джинс справжній, якщо прокрашена наскрізь – тертись не буде.
Джинсове Ельдорадо
Ймовірна причина того, що в державній торгівлі справжні джинси практично не зустрічались до вісімдесятих років, була суворість радянських ГОСТів – тканина, що швидко втрачала колір, вважалась браком. До середини сімдесятих джинси залишались просто модним і популярним одягом, але не були предметом культу. Нелегальний імпорт, що йшов через моряків, дипломатів, спортсменів, військових, котрі виконання «інтернаціонального боргу» в різних країнах поєднували з насиченням ринку дефіцитними товарами, – спочатку відзначався помірними цінами.
Ще на початку 1970-х фірменні джинси на чорному ринку можна було купити за 50 крб. Й це вважалось недешево, адже мінімальна зарплата становила 60 крб. на місяць. Але зростання попиту призвело до вибухового зростання цін, в середині десятиліття вони досягли немислимої планки в 200 крб., й легко перетнули її, підскочивши до 240-250 крб. в кінці десятиліття. Що дорівнювало студентській стипендії за півроку, або двом зарплатам радянського інженера, у сьогоднішньому еквіваленті – це 30 тисяч гривень! Джинси стали не просто модним одягом, а символом статусу і престижу. Ходив анекдот: особа «кавказької національності», котрі вважались людьми небідними, просить стоматолога поставити коронки подорожче, мовляв, гроші не проблема. – Золоті? – питає лікар. – Платинові? – Ні, джинсові!
Враховуючи те, що за кордоном пару джинсів можна було купити за 10 доларів, а то й дешевше, виходило, що праця радянської людини за місяць оцінювалась у товарному еквіваленті в п’ять доларів – як три гамбургери з «Макдональдсу»! Для тих, хто мав можливість їздити за кордон, торгівля джинсами стала фантастично прибутковим бізнесом. Нескладно підрахувати, що 40 пар штанів, загальною вартістю в 300-400 доларів, в Союзі розходились за 10 тисяч крб. За такі гроші можна було купити, хай і з переплатою – «Жигулі», або пристойний будинок!
Природно, навколо такого вигідного ґешефту крутилось безліч ділків – цеховики, котрі організовували підпільне виробництво псевдофірмених штанів різного ступеню достовірності – від грубих підробок до майже точних копій; контрабандисти, перекупники, спекулянти. Суворе переслідування, великі строки з конфіскацією, нікого не лякало. Крупних московських фарцовщиків Яна Рокотова й Владислава Файбишенка взагалі, розстріляли у 1961 р. за особистим наказом Хрущова. Крім валютних операцій їм поставили в вину торгівлю джинсами. У 2013 р. колишні емігранти на їх честь заснували в Америці джинсовий бренд «Rokotov & Fainberg».
Відверті кримінальники теж не гаяли часу. Власника модних джинсів могли елементарно гоп-стопнути в безлюдному місці. Поширеними були різні шахрайські схеми – наприклад, продати клієнту половину штанів в яскравому пакеті. Під час примірювання, як правило десь у під’їзді чи громадському туалеті, вривались спільники продавця з криками «Стояти, міліція!», починали махати підробними ксивами й тягти учасників незаконної оборудки «у відділення». Переляканий покупець, як правило, починав проситись, і вважав, що йому дуже пощастило, якщо його відпускали, хай без грошей, і джинсів. У під’їздах старих будинків з кількома виходами робили імітацію квартир, куди заходили нібито за товаром, попросивши клієнта хвилинку зачекати…
Сильніше Червоної армії
Та не зважаючи на захмарні ціни й ризики, радянська молодь ладна була на все, щоб здобути омріяну пару штанів – розвантажували ночами вагони, на канікулах їхали в будівельні загони, наймались провідниками в поїзди. При цьому неспроможність космічної супердержави забезпечити своїх громадян простим, по-суті, одягом, маючи величезні плантації бавовни, розвиненні текстильну й хімічну промисловість – закономірно викликала насмішки, роздратування й невдоволення людей.
Це зводило нанівець зусилля офіційної пропаганди розповідати про переваги «радянського способу життя» і соціалістичної системи. Разючий контраст між американським Лівайсом і продукцією фабрики «Більшовичка» говорив краще тисячі слів. Джинси, разом з фірменними дисками й кока-колою – стали для молодіжного ( і не тільки!) середовища символом свободи, сучасності й прогресу, й водночас – відкидання архаїчних комуністичних цінностей і стереотипів. Що в кінцевому підсумку сприяло ерозії радянського суспільства й стрімкій руйнації СРСР. «В джинсах і рон-н-ролі було більше влади, ніж у всієї Червоної армії», – констатував французький філософ Реджис Дебре.
Вочевидь, влада це розуміла, і побачивши неефективність критики джинсової моди й карикатур в журналі «Крокодил», намагалась якось вирішувати проблему гострого дефіцити цього одягу, і відповідного зростання невдоволення мас. Спочатку розраховували на власну промисловість. В кінці сімдесятих газети з помпою заявили про розробку й випуск вітчизняної джинсової тканини «Орбіта». Коли штани з неї дійшли до споживачів, стало ясно, що в результаті надзусиль, численних нарад на міністерському рівні, вийшли ті ж самі «чухаси», хіба трохи щільніші.
Довелось знов робити ставку на імпорт. На початку вісімдесятих в торгівлю нарешті почали надходити партії джинсів з нормального деніму з «дружніх» країн – фінські «Staton», «Beavers», «Kіt Cаrsоn» та індійські – «Avis», «Stanrose» й оновлені «Miltons», вже без слонів. У вільний продаж вони потрапляє рідко, переважно у великих містах, та й то, в кінці місяця, коли магазинам треба було «зробити план». Те що тоді відбувалось, більше нагадувало не традиційні черги, а бої без правил. В Дніпродзержинську шанс натрапити індійські джинси був вищий у магазинах ПХЗ – Будинку торгівлі на соцмісті, «Конвалії» і «Берізці» на міськмайданчику.
У 1983 р. у місті Калінін нарешті розпочався випуск перших радянських джинсів під брендом «Твер». Це вже були пристойні штани, адже шили їх з індійського деніму (на той час були внесені зміни до ГОСТу й стало можливим використовувати менш стійкі барвники), за ліцензією маловідомого італійського бренду з релігійною назвою «Jesus». Випускали їх до мільйона пар на рік, але до України вони не постачались.
Значна частина дефіциту з-під прилавків потрапляла до спекулянтів, які при державній ціні у 70 крб. правили по120-150 крб. Але й це був серйозний удар по чорному ринку. Щоправда, максимальний рівень – до 250 крб., там все одно тримався до початку 1984 р. На той час традиційних фаворитів – «Levis», «Wrangler», «Lee» і «Super Rifle», почала тіснити продукція сумнівного походження, зате щедро розцяцькована яскравими нашивками й залізячками – «Montana», «Wild Cat», «Super Perrys», що допомагало ще деякий час підтримувати інтерес модників і високі ціни.
Кінець легенди
Але епоха тіньового джинсового ринку невблаганно наближалась до кінця. З приходом Горбачова наче прорвало греблю, і джинсове цунамі затопило прилавки радянських магазинів. Щоправда з відомих брендів у тій хвилі був тільки «Rifle», хоч і втратив приставку «super», але географія поставок вражала – Бельгія, Данія, Австрія, Греція, Англія, Італія, Західний Берлін, Фінляндія, Мальта та ін. Але – ніякого Китаю, Туреччини, Бангладеш – азійська навала почнеться трохи згодом.
Весь асортимент був представлений по єдиній ціні – 100 крб. Переставши бути дефіцитом, джинси миттєво перетворились з предмету культу на те, чим вони були у всьому світі – звичайний повсякденний одяг. Навіть прихід у моду «варених» джинсів не зміг реанімувати чорний ринок. Численним спекулянтам, кидалам і контрабандистам залишалось з ностальгією згадувати тучні роки на джинсовій ниві, й шукати нові напрями діяльності.
Частина їх перекваліфікувалась в човники, озброїлась картатими баулами й на початку дев’яностих завалила базари дешевими штанами типу «мальвіна» (від бренду «Mawin», вишитого на задній кишені) виробництва екзотичного Таїланду. Пошиті вони були не з деніму, а якогось спецовочного сурогату синього і чорного кольору. Але коштували дешево, навіть менше магазинної ціни, тож разом з синтетичними светрами «Boys» користувались непоганим попитом.
Потім у фаворити вийшли не менш дивні турецькі «Піраміди», й на місцевому джинсовому ринку надовго зацарювали азійські виробники. Згодом споживачі заново оцінили достоїнства класики й почали шукати оригінальну продукцію все тих же «Levis», «Wrangler», «Lee». Відтоді джинсова мода невпинно змінювалась, але колишня магія джинсів, статус культової й напівзаброненої речі – зник назавжди…